Розбиті будинки, постійні обстріли, полювання на людей з дронів – у таких умовах живуть мешканці більшості населених пунктів прифронтової Милівської сільської громади Бериславського району на правобережній Херсонщині. Шість із десяти її сіл досі перебувають у зоні активних бойових дій. Одне з них – Республіканець, де розташована унікальна історико-археологічна пам’ятка «Кам’янська Січ» – повністю знищене російськими загарбниками.
Про те, що відбувалось тут під час окупації, ЦЖР розповідали Алла Торчанська, колишня староста села Дудчани, мешканці села Новокаїри і Олег Яхнієнко, законно обраний голова Милівської громади. Нещодавно журналіст Центру журналістських розслідувань побував у селі Нова Кам’янка, де поспілкувався зі старостою Діаною Ревко та Любов’ю Мінько, начальницею Милівської сільської військової адміністрації.
«Всю інфраструктуру росіяни зруйнували»«В нашому селі начальство окупантів базувалось, в адмінбудівлі старостату. Потім росіяни все зруйнували – і цю будівлю, і будинок культури, і школу, і дитсадок. Коли їхні війська відступали, за селом були сильні бої. На тому краю якраз найбільше розбитих будинків», – говорить староста Нової Кам’янки Діана Ревко.
За її словами, вся інфраструктура в старостаті зруйнована і не підлягає відновленню. Зруйновано 18 житлових будинків. 184 – пошкоджені. Завдяки благодійникам більшість із них уже вдалося відновити, майже все відновлене в сусідньому селі Новогригорівка. Дев’ять осіб отримали сертифікати на придбання іншого житла замість зруйнованого.
Зараз Нова Кам’янка вимушено є тимчасовим адміністративним центром Милівської громади. Воно найбільш віддалене від розташованих на узбережжі колишнього Каховського водосховища сіл, які перебувають під постійними ударами ворожої армії. Тож тут у намірах побудувати адміністративну будівлю, в якій зможуть розташуватися місцева влада, центр надання адміністративних послуг, дитсадок і навіть кабінети для прийому лікарів.Приблизно третина нинішніх мешканців Нової Кам’янки – внутрішньо переміщені особи з прибережних сіл громади і всього Бериславського району. Частина з них намагається далеко не від’їжджати від рідних домівок у надії повернутися за першої можливості.
«Всі в надії повернутися додому, а чи залишиться він – ніхто не знає», – каже Діана Ревко.
«Ворожі дрони блокують всю нашу роботу»Знайти собі прихисток у Новій Кам’янці хотіли б і інші мешканці прибережних сіл Херсонщини. Однак підшукати тут бодай тимчасовий дах над головою непросто. Те, що в цьому селі стикнулися з дефіцитом житла підтверджує і Любов Мінько, начальниця Милівської сільської військової адміністрації.
«З десяти сіл нашої громади шість розташовані в зоні активних бойових дій. І ситуація там не стає кращою. Якщо після звільнення нас тривожило все, окрім ворожих дронів, то зараз саме вони блокують усю роботу і становлять головну небезпеку для життя. Більшість людей у нас традиційно проживали саме в прибережних селах. І там їх залишається досі чимало: у Качкарівці близько ста, у Саблуківці – 13, у Новокаїрах – близько двохсот, у Миловому – 75, у Дудчанах – понад 400, і це зараз найбільше за кількістю населення село в громаді. Через дронову небезпеку траса Берислав – Мар’янське закрита. Але ми намагаємося передавати людям гуманітарну допомогу. Відвантажуємо її в більш безпечному місці, а далі передаємо туди», – говорить Любов Мінько.
Передавати продукти, воду та інші потрібні речі стає дедалі важче. 14 квітня Сергій Горюшкін, староста села Дудчани, натрапив на міну, намагаючись доставити на власній автівці хліб односельцям. Невдовзі ворожі дрони «вполювали» його машину, скинули на неї вибухівку і спалили разом із хлібом.
Через відсутність електроенергії в прибережних селах з 2022 року, подача води там можлива завдяки генераторам, на які теж постійно полює ворог. Проте жоден генератор не допоможе Качкарівці: до підриву росіянами Каховської ГЕС тут воду брали з водосховища і через фільтраційну станцію подавали до села. Тож у Качкарівці, як і в інших селах, люди залежать від привозної фасованої води.
«Якось росіяни підбили нашу машину. Водій-«камікадзе» дивом не постраждав, без скла, без гуми, на самому диску доїхав. Я попросила його взяти невелику паузу з підвезенням води. В тому селі немає мобільного зв’язку. Проте одна місцева жінка якось змогла додзвонитися на гарячу лінію і поскаржитися, бо їй потрібна була питна вода, запити таблетку. Я зв’язалася з нею і запропонувала: якщо у когось є машина, приїздіть, будь ласка, ми завантажимо вас водою. Візьмете і собі, і своїм сусідам. Я пообіцяла компенсувати пальне. У відповідь почула: «Ні, не поїду, це ж страшно». На жаль, ми ніяк не можемо переконати людей виїхати з небезпечних сіл – з тієї ж Саблуківки. Примусова евакуація діяла лише для сімей з дітьми. Але з кожним днем дедалі важче доставляти продукти і воду тим, хто її потребує в небезпечній зоні», – каже Любов Мінько.
Щоб переконати людей виїхати з прифронтових сіл, представники місцевої влади постійно розмовляють з ними, пропонуючи різні варіанти. Переважна більшість відмовляються. Як правило, це літні люди. Любов Мінько від них чула не раз: «Анатоліївна, ви в окупації прожили. А ми теж чекали наших. Зранку ми прокинулись – наші вже були в селі. Ще трохи і на лівому березі ми побачимо наш прапор».До останнього трималась за руїни свого будинку й літня мешканка села Республіканець, вщент знищеного російськими варварами. Представники адміністрації евакуювали жінку до сусідніх Новокаїр, облаштували їй будинок. Але одного дня о п’ятій годині ранку вона вирушила пішки до свого будинку. Після довгих вмовлянь її вдалося переконати повернутися до Новокаїр, адже до Республіканця дістатися неможливо і жодні водії-«камікадзе» туди не поїдуть доставити їй воду або хліб.
Деяким родинам, які знайшли собі прихисток у Новій Кам’янці або сусідніх селах, за допомогою благодійників видали комплекти побутової техніки, допомогли встати на ноги. Люди їхали б сюди ще, якби було житло. Тож представники місцевої влади мріють про зведення модульного містечка, в якому могли б знайти дах над головою ті, хто цього потребує.
Тим часом у Милівській громаді планують побудувати укриття для подальшого відновлення роботи школи. Якщо це вдасться, то в ній зможуть навчатися й діти з сусідньої Великоолександрівської селищної громади. Та й «своїх» дітей у Милівській громаді, попри все, чимало: 112. «Поки ж головне, що ми маємо зробити – вижити. А для відновлення громади ми будемо використовувати будь-яку можливість», – підсумувала Любов Мінько.
ЦЖР