Путіна не пробачу: історія херсонця Володимира Баб’яра, який будував кораблі і пережив окупацію росіян

А після виходу на пенсію багато років викладав у Херсонському держуніверситеті.

Після повномасштабного нападу Росії на Україну Володимир Баб’яр вісім місяців прожив в окупованому Херсоні, де 11 листопада 2022 року зустрів українські Сили оборони.

На жаль, Володимир Несторович помер у квітні цього року. Видання Район.Херсон встигло поспілкуватися з ним і публікує розмову у пам’ять про Володимира Баб’яра, приурочуючи матеріал до другої річниці звільнення міста, яке він так любив.

У дитинстві любив пускати кораблики

Володимир Баб’яр з’явився на світ у селі Могильниця, що на Холмщині.

У 1945 році, коли йому було сім, їхню родину звідти депортували.

З розповідей батька запам’ятав, як у ті роки в їхньому селі місцеві чоловіки організовувалися у самооборону і чергували, бо боялися нападів поляків.

Пам’ятає він і коли у Могильницю прийшли німці, хоча тоді йому було два чи три роки.

Каже, вони були більш лояльні до дітей. Його сусідський друг, на два роки старший, навіть не побоявся і попросив у них: «Нех пан дасть пострілять».

А ті й дали йому карабін у руки. Кажуть, натискай.

«Він як натиснув, як вистрілив, як заверещить. Оце мені запам'яталося. Я ж теж злякався. Вухо заклало. Було таке діло. Посміялися солдати. Діти, що ж з ними візьмеш?», – пригадував Володимир.

А в той день, коли мали виїжджати з Могильниці, ледь не сталася трагедія. Володя зі старшим братом пішов на торфовище. Той грав у футбол, а малого залишив без нагляду.

«А погода була суха. Літо чи осінь, не пам'ятаю точно, але тоді торф уже складали на сушку, такими цеглинками, щоб між ними проміжок був. А я вирішив кораблики поспускати. Чому я потім став кораблебудівником? Бо з дитинства кораблики любив.
На торфовищі вода висохла трохи, але, коли пускав кораблі, я якось туди – шубовсть. Плавати не вмів, пацан же маленький. А глибоко. Добре, що дядько сусідський прийшов щось робити на цьому лузі й побачив – було пацаня біля нього і нема. Прибіг, схопив мене за волосся й врятував. Отака воля Божа», – розповідав чоловік.

Володимир Бабяр (по центру)/ Фото з особистого архіву

А батьки вже збирали все в дорогу.

Каже, що родина могла залишитися, але поставили одну умову – прийняти католицьку віру. Батько не захотів – вони були православні, мали свою церковну громаду. Тому були змушені виїхати.

Залишили велике господарство, п'ять гектарів землі. Хоча, каже, серед селян вважалися «середняками».

У той час в село вже прийшли «совєти».

«Нас посадили в товарняк і вивезли аж у Запоріжжя. Привезли, там колгоспи якраз створювали. А батько якось списався зі своїми друзями, родичами. Одні осіли в Рівному, інші в Луцьку. І ми вирішили теж поїхати до Луцька», – поділився спогадами херсонець.

Від майстра – до начальника цеху

Володимир якраз закінчував сьомий клас, а у восьмий пішов уже в першу школу у Луцьку.
Тут знайшов однокласника і друга на все життя – Євгенія Дорошенка.

Володимир Бабяр з другом Євгенієм Дорошенком/ Фото з особистого архіву

Володимир Бабяр з другом Євгенієм Дорошенком

Школу закінчив на відмінно і як золотий медаліст мав змогу вступати будь-куди. Надіслав заяви у три виші – у Київський політехнічний, Ленінградський кораблебудівний і Миколаївський кораблебудівний.

Тоді всі молоді хлопці мріяли стати капітанами далекого плавання, це була престижна професія.

Але Володя з восьмого класу носив окуляри й не був певний, чи приймуть його у «корабелку».

«Я написав у Ленінград і Миколаїв, що в мене ось такий-то зір. З Миколаєва відписали, що потрібна довідка. Якщо допускають лікарі – то можна займатися. І так я опинився в Миколаєві. Але пішов на будівельний, бо на моряка таки не взяли через зір», – пригадав Баб’яр.

Після університету запропонували йти в центральне конструкторське бюро в Миколаєві або на Чорноморський завод, де будували воєнні кораблі та підводні човни. Туди навіть не пускали студентів на практику, тому що це була закрита зона. І Миколаїв у той час було закрите місто.

Водночас з’явилася ще одна пропозиція – від Херсонського суднобудівного.

«На той час це був молодий завод, я відчув можливість зростання. І справді з кораблями вийшла ціла історія – там я пройшов шлях від звичайного майстра до заступника директора по маркетингу», – казав Володимир.

Так і опинився у Херсоні. Що найперше запам'яталося – сухе повітря і страшна пилюка.

Поступово рухався кар’єрною драбиною від майстра, старшого майстра, начальника технічного бюро підготовки до начальника цеху.

«Кинули мене на виручку у відсталий цех. Попередній начальник уже опустив руки. А я той цех також знав, тому що з ними мав кооперацію. Коли став його начальником, я там працював із семи ранку до дев'ятої вечора. З самого ранку вже в цеху. Перевіряв, як виконали завдання. Крутилися ми сильно. Але зате через пів року мій цех чотири рази підряд завойовував перше місце в соцзмаганні. А це було важливо: хто займав перше місце – отримував квартиру, додаткову до загального розподілу. І так я чотири квартири завоював. Люди були на підйомі», – розповів Володимир.

Сам також отримав однокімнатну квартиру по вулиці Гумильова, але в будинку барачного типу, де, окрім розкладного дивану, більше нічого не було. 

На той час він вже одружився. І вирішив піти на прийом до директора заводу Всеволода Заботіна.

Цього директора всі поважали, бо він отримав премію за впровадження напівавтоматичного електрозварювання у вуглекислому газі. Це розробка Бориса Патона, яку вперше у світі впровадили саме у Херсоні.

«Прийшов, кажу, що відпрацював уже шість років і мені потрібна квартира. А він каже, в общежитіє підеш? Я відмовився. Чому? Я гуртожитками, говорю, ситий по горло за шість років в інституті й вже шість років тут. Каже, зараз немає можливостей. Я махнув рукою, пішов. Коли на наступний день прибігають за мною. Кажуть, терміново дзвоніть в диспетчерську, вас Турченков викликає. Побіг туди. Питає, в одну кімнату підеш? Кажу, ні. А чому? Бо в мене повинна бути дитина. Але ще вона не встигла народитися, а ми отримали ключі від нової квартири», – пригадував.

Згодом народилася молодша донька.

Володимир Бабяр/ Фото з особистого архіву

Хоча, каже, було і багато складнощів.

Дружина якраз закінчувала інститут. І не могла ніяк забирати дитину з дитсадка. Тому вона відвозила в садочок, а чоловік ввечері забирав. А робота часто затягувалася. Прибігає, а вже нікого немає – лише дитина одна і вихователька одна.

За Радянським Союзом не сумував, за його словами, – страшно було жити.

«У СРСР квартири давали безплатно, тому що люди працювали. Але простим людям тяжко було дуже», – коротко підсумовував радянський період.

14 років викладав в університеті

На Херсонському суднобудівному створили першу в Радянському Союзі фірму, що займалася пошуком покупців суден. 

Зробили реорганізацію й організували службу маркетингу, куди перевели Володимира. Свою кар’єру на заводі він завершував вже на посаді заступника директора з маркетингу.

Пішов на пенсію у 1999 році, але довго відпочивати не довелося – Олег Мішуков, проректор, потім ректор Херсонського державного університету, запросив викладати економічні дисципліни.

«В університеті я читав, починаючи з економіки та фінансів підприємства до менеджменту і маркетингу. Усе знав із практики. Тому старався давати не просто теорію, а теорію з практикою. Завжди розповідав про випадки з виробництва», – пригадав Володимир.

Коли почав працювати в університеті, то дуже багато поїздив по світу – відвідав понад 20 країн, лише у Китаї був п'ять разів.
Загалом в університеті пропрацював 14 років, до своїх 75 років.

Путіна не пробачу

Володимир Баб’яр вісім з половиною місяців прожив в окупації в Херсоні.

Разом зі старшою донькою виходили на проукраїнські мітинги.

«Спочатку військові в людей практично не стріляли. А вже коли привезли ФСБшників, то в хід пішли й сльозогінні гази й гумові кулі... Але людям вдавалося втекти. Я ж вирішив більше не ходити, тому що точно не втечу. А дочка ще ходила», – розповів чоловік.

Він із зятем Юрієм вирішили, що залишаються в місті. Готувалися до зими, заготували дрова, зробили пічку. Вирішили ще затулити вікна плитами.

Разом із донькою допомогли підняти плити, які були досить великі.

«Юра сказав, йдіть відпочивайте, я тут вже сам. Оце найголовніше. Ми його послухали, але я себе досі картаю. Треба було цю драбину прив'язати, щоб вона не впала. Або мені тримати. Але я пішов, бо поки тягали, то змучились. Він відпустив нас. А сам вилазив, драбина хитнулася…» – пригадував Володимир.

Його зять упав із висоти десь двох з половиною метрів і зламав сім ребер та хребець.

«Викликали швидку. Питають, ноги відчуваєш? Каже, ні. Ну все ясно», – розповів чоловік.

Повезли його в обласну лікарню. Виконувач обов'язків директора лікарні виявився колаборантом. Напередодні він вивіз свою сім'ю і весь колектив, все обладнання в Олешки.

«Якраз перед тим, як Юра впав, все вивіз. Зібрав колектив, сказав дякую, ви всі звільнені, я поїхав. І він не просто людей кинув. Він кинув рідного батька, який був паралізований», – згадував Володимир.

Терміново потрібен був нейрохірург, а в обласній не залишилося нікого з лікарів. Два нейрохірурги були в Олешках. Їм дзвонили, щоб приїхали, але ті сказали, що росіяни не пропустили в Херсон. Не дозволили робити операції нікому.

Усіма правдами й неправдами, через знайомих, вдалося, щоб швидка допомога вивезла постраждалого у Сімферополь.

«Донька Оксана поїхала з ним. А у нас зв'язку ніякого, бо ж росіяни підірвали вишки – їздили спеціально на кінець Херсона, де високе місце, тільки там можна було поговорити. Зятеві мали робити операцію, але до того йому треба було тільки на животі лежати. І поки нікого не було з лікарів, його, я так розумію, взяли за руки, за ноги й понесли в ванну мити. Цього категорично не можна було робити! І він... У лікарні написали, що тромб обірвався. А я вважаю, що це вони його так угробили. І ще й не дозволили вивезти тіло назад у Херсон, бо він вже був під Україною», – розказував чоловік.

Єдиний вихід – кремувати тіло. Заплатили за це тисячу доларів.

Онучка, яка жила тоді у Польщі, через Литву, Естонію, Росію приїхала в Сімферополь, підтримати матір. І вони з цією урною повернулися у Польщу.  

Прах дотепер знаходиться у них. Планують привезти у Херсон, коли закінчиться війна.

«Путіна я не пробачу. Через нього загинув чоловік моєї доньки. Він був мені, як син. Він був головою сім'ї. Афган весь пройшов, живий залишився, навіть жодного поранення не мав», – з гіркотою казав Володимир Баб’яр.

11 листопада

Він виїхав з Херсона 29 листопада 2022 року. Вже після того, як зустрів українських військових.

«11 листопада, коли наші звільнили Херсон, ми якраз набирали п’ятилітрові бутлі з водою. Бо води ж не було. Електрики не було. Транспорт в місті не ходив, інтернет не працював. А один підприємець мав свердловину і дозволяв набирати, якщо одна-дві пляшки – то безплатно, а якщо більше – то кидали 20 гривень.
А це було недалеко від проспекту Ушакова. Дивимося – а там уже натовп, шум, гам. І український стяг великий, стометровий. Нам було його видно здалеку. Я кажу, поїхали туди. Ми потрапили у вир – купа людей, обступили й обіймають наших солдат. Наші на чотирьох «хамерах» приїхали», – пригадував Володимир.

Росіяни просто втекли. Каже, а були впевнені, що тут назавжди.

«Я бачив цих «мордоворотів», коли раніше ходив на ринок. Ходив пішки – машину боялись брати, бо могли забрати. А воно – маска, тільки проріз для очей, автомат Калашникова на пузі. Стоїть, дивиться на тебе, ніби він тут хазяїн, і ти на нього дивишся й проходиш повз… Мурло», – казав чоловік.

Після звільнення Херсона почалися обстріли. Старша донька Оксана подзвонила й сказала, що втративши чоловіка, не хоче втратити ще й батька.

Так з Херсона чоловік приїхав до рідного колись Луцька, там вже була молодша донька Наталя.

Після підриву Каховської ГЕС, його дачу у Херсоні затопило. А будинок, який розташований в центрі, на висоті, не постраждав.

На прощання домовилися, що маємо відсвяткувати перемогу. На жаль, цього Володимир Нестерович не встиг побачити – 29 квітня цього року його не стало.

І батько, і мама Володимира Баб’яра поховані також у Луцьку.