— А можна із цього місця детальніше?— Відьма мене набрав, каже: «Ми вже не можемо, нас затискають, треба виходити». А я для них спеціально тримав маршрут евакуації. Дав їм точку, де бути, ми їм човен підготували, людина там чекала, визначили час, коли вони прибудуть. Щоб добратися туди, їм треба було здолати 207 кілометрів.
У вівторок я скинув точку й порахував собі, що це дві доби, щоб добратися. Думаю, у четвер має бути човен, чекатимемо їх. А він мені дзвонить через три години, каже: «Ми на місці». — «Як ви там опинилися?» — «Сіли в машину й просто поїхали». Вони перевдягнулися в цивільне, усю зброю (трофейну) тримали при собі й ось так їхали через блокпости. Каже: «Коли блокпост, ми всі по гранаті тримаємо, чекаємо. Якщо щось, викидаємо гранати і йдемо в бій. Ну а далі вже діємо за обставинами. Приїжджаємо на блокпост, зупинили, водія щось запитали, він показав посвідчення — усе, проїжджай. «Будуть жити далі, — каже, — їдемо».
Я за ними плавав туди. Бо вони відійшли від берега на веслах, а коли хотіли завести мотор, то зірвали трос. Назад вставити не могли. Він мені дзвонить, що човен не змогли завести, ішли на веслах, хвиля до Енергодара відкидає. Я вночі бігом знайшов діда-браконьєра, вмовив його, що треба їхати хлопців забирати. Скачемо в той човен — я, браконьєр і ще один дід. І їдемо за Відьминою групою (сім осіб). Я так дивлюся на себе — ні броніка, нічого. АКСУ, один магазин і все. Думаю: так я ще до ворога не плавав. Наближаємося до точки, уже бачу берег біля Енергодара, а Відьми не бачу. Набрав його по звичайному зв’язку: «Ти де?». Каже: «Зараз». І сигналку якусь як дали, вона як засвітила, думаю: капець, зараз почнуть нас косити тут на воді. Ми бігом до них, але слава богу…
— І звук не привабив нікого?
— Ну то ж од берега метрів 100 було. Плюс хвиля, може, вітер, бог його знає. Я був готовий до того, що ми будемо їх забирати й нас будуть конкретно обстрілювати. Що нам, можливо, доведеться потім плисти вплав по Каховському водосховищу на свій берег. Ну але пронесло.
— Скільки це кілометрів?
— Можна по карті глянути. Думаю, не менше п’яти. Ось із цієї кишеньки ми випливали… Ого! 11,5 кілометрів. Я ту точку евакуації вибрав, тому що вони там ще «очі» не поставили. У сусідніх селах поставили, а там — ні. Ну й пощастило нам. Бігом до них підплили, кинули канат і почали тягнути. Не обстрілював нас ніхто. Нормально забрали хлопців, привезли, вдягнули, взули. Вони ж там не оформлені були як залучені особи. Зараз вони спецпідрозділ ССО, працюють, виконують завдання.
— Коли звільняли Правобережжя й вийшли до Дніпра, як було дивитися на рідний дім?
— У мене, чесно кажучи, немає такого, як кажуть, що хтось дивиться й плаче, бо він не може до свого дому дійти. Я спокійно дивлюся. Нічого, скоро приїду, усе нормально буде. Розумію, що Нова Каховка окупована, але я настільки впевнений, що це тимчасово, що в мене немає ніякого суму чи розчарування.
— Там є рідні якісь?
— Немає нікого, усі виїхали. Будинок мій уже чотири рази грабували «орки». Приїжджають-приїжджають і ніяк не дограбують.
— Ви маєте якісь контакти з людьми?
— Так. Від початку війни я був помічником командувача УДА по партизанському руху. Ми доволі добре із цим справлялися, просто я трошки втомився від тієї роботи, і захотілося більш активно брати участь у війні. Я організував потужну агентурну мережу на тимчасово окупованій території Херсонщини. Ми плідно працювали з ГУР МО й із (операторами. — Ред.) HIMARS працювали. Ті люди, які в мене там були, передавали координати ворожих цілей: БК, особовий склад, техніка. Спершу наші намагалися працювати «Точкою У», і ці наші «Точки» збивали або вони не долітали. Такий розпач був, поки HIMARS не приїхали. Потім узагалі все класно почалося.
Ми дуже багато там знищили. Наприклад, коли в Новій Каховці склад БК знищили, скрізь показували, що мало не ядерна бомба впала. У всьому місті вікна повилітали. То якраз наша робота. Мені ще довелося три тижні доводити всім, що там дійсно логістичний склад БК, що туди його завозять, а потім уже маленькими частинами розкидають по лінії фронту. А там просто був гуртовий ринок, і на ньому склад БК вони зробили. Наша агентурна мережа це помітила. Потім навіть фотопідтвердження дали. Ми завжди намагалися або фото-, або відеопідтвердження надати. Відпрацювали класно. Мій агент мені потім каже: «Дякую, Дімо! Вийшов, щоб дивитися, як воно буде, глянув й отямився вже в коридорі з рамою дверною».
У Брилівці Олешківського району ми теж гарно попрацювали, мене аж гордість розпирала. Там HIMARS накрили зразу три ворожі точки. Перша точка — БК, друга — з особовим складом, третю точку ми називали «жовті клумби», там техніка стояла. Там танчиків було біля 12, САУ, «бехи». Багато чого було.
— Як завозили?
— Через блокпости. У нас такі були люди героїчні. Дівчинка в мене одна була, вона в шортиках, спідничці приїде, ми її завантажимо — і вона поїхала через блокпости. Через Василівку, коли ще той маршрут працював, який евакуацією називали. І вона ще й на блокпостах їм роздавала: «Рєбяткі, вот вам, дєржитє сігарєткі». Розповідала їм, що торгує в магазині. Вони брали і вмирали.
— Ці люди вже звідти поїхали?
— Так, уже за кордоном. Деякі з них там і катування пережили. Одного спіймали, він чотири місяці на підвалі був, його струмом катували, страшне пережив. І його навіть не відпустили. Він утік звідти, йому вдалося. Іншого ми вивозили з родиною, тому що його чотири рази затримували. Перші три рази все спокійно: поспілкувалися, нічого довести не змогли. Вони до нього вчепилися, що він по полях їздить, а він прикидався, що фермер, робота вимагає, мовляв. Але коли вже відпрацювали по тих трьох точках у Брилівці, його вивезли в ліс і змусили викопати собі могилу. Він викопав. Кажуть: «Стрибай». Стрибнув. «Давай розповідай, з ким працюєш». Він нічого не сказав, і вони йому стрельнули біля голови. Каже: «Стою, не можу зрозуміти, я вмер чи не вмер. Постріл був, а я не розумію, вмер чи ні».
І вони що зробили? Привезли його дружину туди і її також змусили копати могилу. Але він усе одно нічого й нікого не видав, їх відпустили. Дзвонить мені: «Ми вдома». Я кажу: «Вас будуть однозначно приймати, за вами зараз просто ще подивляться. Треба вас швидко евакуювати». Знову дзвонить: «Якась машина у дворі стоїть не місцева, і там сидять три чоловіки». Кажу: «То за тобою дивляться, щоб ти нікуди не дівся, зранку будуть забирати. Тієї ж ночі ми залучили нашу швидку допомогу. Приїхала швидка, лікарі піднялися до них, перевдягли його і його дружину в білі халатики. Дочку взяли як пацієнтку, занесли в машину, вони сіли як лікарі, і їх повезли. А ті лікарі, що були, у цивільному почекали в під’їзді й розійшлися.
— А як ви їх вивозили з окупованої території?
— Допоміг наш знайомий, який теж працював по координатах. Завдяки йому ми змогли їх вивезти на окуповану територію Криму. Звідти вже вони поїхали далі. Дали перевізника, і той їх повіз. Як завжди, добре спрацювали корупційні схеми в Росії.
Просто від себе це робили, від щирого серця. І пережили катування і все інше. Хочеться, щоб вони відчували, що наша держава їм вдячна за таку пожертву для неї. Я всім про це кажу, бо поставив собі таку ціль, що мені обов’язково треба для цих людей, які працювали, вибити якісь нагороди. Вони кажуть: «Дімо, нам не треба, то тобі треба, ти в нас командир». А я просто їх інструктував, як робити. Був посередником, коригував їхні дії та передавав дані, які вони напрацьовували.
— Там багато таких людей?
— Сьогодні в мене агентурна мережа й далі працює, але я їх зав’язав на інших людей, бо в мене немає часу.
— А багато колаборантів?
— Багато. Але українців більше. Просто українців багато виїхало, і кожен бере якусь участь у війні. А там, на тій території, лишилася певна кількість людей, які не можуть виїхати або бояться. Але вони нас чекають. Звичайно, лишились і колаборанти, які чекали Росію та досі страждають по Радянському Союзу.
— Що подумали, коли почули, що «орки» підірвали ГЕС?
— Для мене це взагалі не було новиною. Ще коли ми звільнили правий берег Херсонської області, я сказав, що як ми будемо прориватися на Нову Каховку, то вони підірвуть дамбу. Вони нерозумні люди, якщо це зроблять, але вони це зроблять. Чому нерозумні? Тому що більшість затоплених територій — це лівий берег Херсонської області. А це їхня лінія оборони, яку вони будували там рік. І вони просто взяли однієї миті знищили всю цю лінію оборони. Якщо дивитися з військового погляду, то вони для нас спростили завдання зайти туди. А якщо дивитись із цивільного погляду, то це екологічна катастрофа.
— Ви маєте інформацію, що там відбувається? Може, якісь знайомі постраждали?
— З моїх знайомих ніхто не постраждав. Слава богу, вони змогли врятуватися. Я знаю, що в Олешках і Голій Пристані була така ситуація, що ворог не давав взагалі можливості евакуювати людей. Якщо з’являвся якийсь човен чи катер, який міг допомогти людям виїхати, то вони відкривали вогонь. Там страшні речі відбувалися. Ті старенькі, які не змогли вилізти на дах, утонули та плавали вулицями долілиць. Тварини, які не змогли вижити, плавали вулицями.
— Ми зараз дуже велику ціну платимо за свою державу. Що ми мусимо змінити в собі, щоб ця жертва не була марною?
— Ми ж самі винні в цій війні. Ми самі принесли цю війну в нашу державу. Я, наприклад, раніше весь час розмовляв російською мовою, слухав російську музику, святкував «23 фєвраля» і так далі. І той Путін, і та Росія розуміли, що в Україні російський «язик», в Україні російські пісні, поважають російську еліту тощо. Вони собі думали, що ми їх тут чекаємо, і прийшли. Але, на щастя, не вийшло все так, як вони думали. Українці хоч і говорили російською мовою, але ми ж українці, ми любимо свою державу.
Нам просто треба після перемоги зберегти оце об’єднання нашого народу. Щоб ми нарешті зрозуміли: Україна має бути українською, з українською мовою, з українською історією, з українською літературою, з національними ідеями українськими. І все. Нас за це й поважає зараз весь світ, що ми настільки любимо свою державу, що готові так за неї воювати. Порівняймо географічно нашу країну й РФ, яка вона велика. Але, як завжди, перемагає сила духу та любов до своєї землі. Тому що нам і земля допомагає, і Господь допомагає, бо ми ж на своїй землі.
— Люди, які захищають зараз Україну, мають брати участь у її відбудові чи вони мають піти собі відпочити?
— Обов’язково мають брати участь. Я думаю, що тих, хто зараз при владі, якраз і мають замінити ті хлопці й дівчата, що воюють. Хто дійсно себе показує. Тому що вони ж не просто словами, а ділом показали любов до своєї держави. Вони тоді зможуть відбудувати країну, знищити нарешті цю корупцію в нашій державі. Ми всі маємо у своїх містах це робити, щоб не повторилося ситуації спочатку 2014-го, а потім 2022 року. Бо якщо ми всі після перемоги десь відійдемо, то далі залишаться корупціонери, політики різного роду, які прийшли, щоб заробити гроші. А якраз їх і треба прибрати з усіх державних органів.
— Що ви робитимете після перемоги?
— Ми з другом думаємо, що візьмемо собі ділянку землі та зробимо для бездомних собачок і котиків притулок. Вони в нас там будуть жити, гуляти, діти наші туди приїжджатимуть. А якщо насправді, то після перемоги я спочатку, звичайно ж, проведу час зі своєю родиною. Бо я заскучив уже і за донькою, і за сином, і за дружиною. А далі стовідсотково братиму участь у відбудові нашої держави.
Фото автора
Я за ними плавав туди. Бо вони відійшли від берега на веслах, а коли хотіли завести мотор, то зірвали трос. Назад вставити не могли. Він мені дзвонить, що човен не змогли завести, ішли на веслах, хвиля до Енергодара відкидає. Я вночі бігом знайшов діда-браконьєра, вмовив його, що треба їхати хлопців забирати. Скачемо в той човен — я, браконьєр і ще один дід. І їдемо за Відьминою групою (сім осіб). Я так дивлюся на себе — ні броніка, нічого. АКСУ, один магазин і все. Думаю: так я ще до ворога не плавав. Наближаємося до точки, уже бачу берег біля Енергодара, а Відьми не бачу. Набрав його по звичайному зв’язку: «Ти де?». Каже: «Зараз». І сигналку якусь як дали, вона як засвітила, думаю: капець, зараз почнуть нас косити тут на воді. Ми бігом до них, але слава богу…
— І звук не привабив нікого?
— Ну то ж од берега метрів 100 було. Плюс хвиля, може, вітер, бог його знає. Я був готовий до того, що ми будемо їх забирати й нас будуть конкретно обстрілювати. Що нам, можливо, доведеться потім плисти вплав по Каховському водосховищу на свій берег. Ну але пронесло.
— Скільки це кілометрів?
— Можна по карті глянути. Думаю, не менше п’яти. Ось із цієї кишеньки ми випливали… Ого! 11,5 кілометрів. Я ту точку евакуації вибрав, тому що вони там ще «очі» не поставили. У сусідніх селах поставили, а там — ні. Ну й пощастило нам. Бігом до них підплили, кинули канат і почали тягнути. Не обстрілював нас ніхто. Нормально забрали хлопців, привезли, вдягнули, взули. Вони ж там не оформлені були як залучені особи. Зараз вони спецпідрозділ ССО, працюють, виконують завдання.
— Коли звільняли Правобережжя й вийшли до Дніпра, як було дивитися на рідний дім?
— У мене, чесно кажучи, немає такого, як кажуть, що хтось дивиться й плаче, бо він не може до свого дому дійти. Я спокійно дивлюся. Нічого, скоро приїду, усе нормально буде. Розумію, що Нова Каховка окупована, але я настільки впевнений, що це тимчасово, що в мене немає ніякого суму чи розчарування.
— Там є рідні якісь?
— Немає нікого, усі виїхали. Будинок мій уже чотири рази грабували «орки». Приїжджають-приїжджають і ніяк не дограбують.
— Ви маєте якісь контакти з людьми?
— Так. Від початку війни я був помічником командувача УДА по партизанському руху. Ми доволі добре із цим справлялися, просто я трошки втомився від тієї роботи, і захотілося більш активно брати участь у війні. Я організував потужну агентурну мережу на тимчасово окупованій території Херсонщини. Ми плідно працювали з ГУР МО й із (операторами. — Ред.) HIMARS працювали. Ті люди, які в мене там були, передавали координати ворожих цілей: БК, особовий склад, техніка. Спершу наші намагалися працювати «Точкою У», і ці наші «Точки» збивали або вони не долітали. Такий розпач був, поки HIMARS не приїхали. Потім узагалі все класно почалося.
Ми дуже багато там знищили. Наприклад, коли в Новій Каховці склад БК знищили, скрізь показували, що мало не ядерна бомба впала. У всьому місті вікна повилітали. То якраз наша робота. Мені ще довелося три тижні доводити всім, що там дійсно логістичний склад БК, що туди його завозять, а потім уже маленькими частинами розкидають по лінії фронту. А там просто був гуртовий ринок, і на ньому склад БК вони зробили. Наша агентурна мережа це помітила. Потім навіть фотопідтвердження дали. Ми завжди намагалися або фото-, або відеопідтвердження надати. Відпрацювали класно. Мій агент мені потім каже: «Дякую, Дімо! Вийшов, щоб дивитися, як воно буде, глянув й отямився вже в коридорі з рамою дверною».
У Брилівці Олешківського району ми теж гарно попрацювали, мене аж гордість розпирала. Там HIMARS накрили зразу три ворожі точки. Перша точка — БК, друга — з особовим складом, третю точку ми називали «жовті клумби», там техніка стояла. Там танчиків було біля 12, САУ, «бехи». Багато чого було.
Переправи ми накривали. «Панцир-С1» знищили на Каховський ГЕС. Він стояв зліва в бік Козацького, як проїжджати ГЕС. Помітили, дали підтвердження, HIMARS знищили. У Новій Каховці плавучу переправу накрили. В обід її помітили, а ввечері вже розібрали. Там колона заходила якраз на Козацьке, на «Нібулон» вони переправлялися. Потім плавучу переправу на Корсунку, Львове теж накрили. Ми там дві доби готувалися й прораховували. Тому що вони швидко працювали, на березі всього чотири хвилини були. За чотири хвилини чотири вантажівки заїхали й поплили на інший берег. Там теж швидко, до чотирьох хвилин. І ми рахували по часу, як нам їх спіймали, і таки спіймали. Горілку завозили, коньяк отруйний. Труїли там тих «орків», вони помирали.
— Як завозили?
— Через блокпости. У нас такі були люди героїчні. Дівчинка в мене одна була, вона в шортиках, спідничці приїде, ми її завантажимо — і вона поїхала через блокпости. Через Василівку, коли ще той маршрут працював, який евакуацією називали. І вона ще й на блокпостах їм роздавала: «Рєбяткі, вот вам, дєржитє сігарєткі». Розповідала їм, що торгує в магазині. Вони брали і вмирали.
— Ці люди вже звідти поїхали?
— Так, уже за кордоном. Деякі з них там і катування пережили. Одного спіймали, він чотири місяці на підвалі був, його струмом катували, страшне пережив. І його навіть не відпустили. Він утік звідти, йому вдалося. Іншого ми вивозили з родиною, тому що його чотири рази затримували. Перші три рази все спокійно: поспілкувалися, нічого довести не змогли. Вони до нього вчепилися, що він по полях їздить, а він прикидався, що фермер, робота вимагає, мовляв. Але коли вже відпрацювали по тих трьох точках у Брилівці, його вивезли в ліс і змусили викопати собі могилу. Він викопав. Кажуть: «Стрибай». Стрибнув. «Давай розповідай, з ким працюєш». Він нічого не сказав, і вони йому стрельнули біля голови. Каже: «Стою, не можу зрозуміти, я вмер чи не вмер. Постріл був, а я не розумію, вмер чи ні».
І вони що зробили? Привезли його дружину туди і її також змусили копати могилу. Але він усе одно нічого й нікого не видав, їх відпустили. Дзвонить мені: «Ми вдома». Я кажу: «Вас будуть однозначно приймати, за вами зараз просто ще подивляться. Треба вас швидко евакуювати». Знову дзвонить: «Якась машина у дворі стоїть не місцева, і там сидять три чоловіки». Кажу: «То за тобою дивляться, щоб ти нікуди не дівся, зранку будуть забирати. Тієї ж ночі ми залучили нашу швидку допомогу. Приїхала швидка, лікарі піднялися до них, перевдягли його і його дружину в білі халатики. Дочку взяли як пацієнтку, занесли в машину, вони сіли як лікарі, і їх повезли. А ті лікарі, що були, у цивільному почекали в під’їзді й розійшлися.
— А як ви їх вивозили з окупованої території?
— Допоміг наш знайомий, який теж працював по координатах. Завдяки йому ми змогли їх вивезти на окуповану територію Криму. Звідти вже вони поїхали далі. Дали перевізника, і той їх повіз. Як завжди, добре спрацювали корупційні схеми в Росії.
Ці люди багато зробили й таке страшне пережили. Я постійно думаю, як і до кого б достукатися, щоб доповісти, яку роботу виконували ті хлопці, та дівчина, усі вони, щоб їх нагородити. Не треба давати якусь потужну нагороду. Просто щоб вони відчували, що держава вдячна за їхні вчинки. Тому що вони ж не були оформлені, зарплати не отримували, ніхто їх не змушував цього робити. Вони самі робили, бо хотіли послужити державі.
Просто від себе це робили, від щирого серця. І пережили катування і все інше. Хочеться, щоб вони відчували, що наша держава їм вдячна за таку пожертву для неї. Я всім про це кажу, бо поставив собі таку ціль, що мені обов’язково треба для цих людей, які працювали, вибити якісь нагороди. Вони кажуть: «Дімо, нам не треба, то тобі треба, ти в нас командир». А я просто їх інструктував, як робити. Був посередником, коригував їхні дії та передавав дані, які вони напрацьовували.
— Там багато таких людей?
— Сьогодні в мене агентурна мережа й далі працює, але я їх зав’язав на інших людей, бо в мене немає часу.
— А багато колаборантів?
— Багато. Але українців більше. Просто українців багато виїхало, і кожен бере якусь участь у війні. А там, на тій території, лишилася певна кількість людей, які не можуть виїхати або бояться. Але вони нас чекають. Звичайно, лишились і колаборанти, які чекали Росію та досі страждають по Радянському Союзу.
— Що подумали, коли почули, що «орки» підірвали ГЕС?
— Для мене це взагалі не було новиною. Ще коли ми звільнили правий берег Херсонської області, я сказав, що як ми будемо прориватися на Нову Каховку, то вони підірвуть дамбу. Вони нерозумні люди, якщо це зроблять, але вони це зроблять. Чому нерозумні? Тому що більшість затоплених територій — це лівий берег Херсонської області. А це їхня лінія оборони, яку вони будували там рік. І вони просто взяли однієї миті знищили всю цю лінію оборони. Якщо дивитися з військового погляду, то вони для нас спростили завдання зайти туди. А якщо дивитись із цивільного погляду, то це екологічна катастрофа.
— Ви маєте інформацію, що там відбувається? Може, якісь знайомі постраждали?
— З моїх знайомих ніхто не постраждав. Слава богу, вони змогли врятуватися. Я знаю, що в Олешках і Голій Пристані була така ситуація, що ворог не давав взагалі можливості евакуювати людей. Якщо з’являвся якийсь човен чи катер, який міг допомогти людям виїхати, то вони відкривали вогонь. Там страшні речі відбувалися. Ті старенькі, які не змогли вилізти на дах, утонули та плавали вулицями долілиць. Тварини, які не змогли вижити, плавали вулицями.
— Ми зараз дуже велику ціну платимо за свою державу. Що ми мусимо змінити в собі, щоб ця жертва не була марною?
— Ми ж самі винні в цій війні. Ми самі принесли цю війну в нашу державу. Я, наприклад, раніше весь час розмовляв російською мовою, слухав російську музику, святкував «23 фєвраля» і так далі. І той Путін, і та Росія розуміли, що в Україні російський «язик», в Україні російські пісні, поважають російську еліту тощо. Вони собі думали, що ми їх тут чекаємо, і прийшли. Але, на щастя, не вийшло все так, як вони думали. Українці хоч і говорили російською мовою, але ми ж українці, ми любимо свою державу.
Нам просто треба після перемоги зберегти оце об’єднання нашого народу. Щоб ми нарешті зрозуміли: Україна має бути українською, з українською мовою, з українською історією, з українською літературою, з національними ідеями українськими. І все. Нас за це й поважає зараз весь світ, що ми настільки любимо свою державу, що готові так за неї воювати. Порівняймо географічно нашу країну й РФ, яка вона велика. Але, як завжди, перемагає сила духу та любов до своєї землі. Тому що нам і земля допомагає, і Господь допомагає, бо ми ж на своїй землі.
— Люди, які захищають зараз Україну, мають брати участь у її відбудові чи вони мають піти собі відпочити?
— Обов’язково мають брати участь. Я думаю, що тих, хто зараз при владі, якраз і мають замінити ті хлопці й дівчата, що воюють. Хто дійсно себе показує. Тому що вони ж не просто словами, а ділом показали любов до своєї держави. Вони тоді зможуть відбудувати країну, знищити нарешті цю корупцію в нашій державі. Ми всі маємо у своїх містах це робити, щоб не повторилося ситуації спочатку 2014-го, а потім 2022 року. Бо якщо ми всі після перемоги десь відійдемо, то далі залишаться корупціонери, політики різного роду, які прийшли, щоб заробити гроші. А якраз їх і треба прибрати з усіх державних органів.
— Що ви робитимете після перемоги?
— Ми з другом думаємо, що візьмемо собі ділянку землі та зробимо для бездомних собачок і котиків притулок. Вони в нас там будуть жити, гуляти, діти наші туди приїжджатимуть. А якщо насправді, то після перемоги я спочатку, звичайно ж, проведу час зі своєю родиною. Бо я заскучив уже і за донькою, і за сином, і за дружиною. А далі стовідсотково братиму участь у відбудові нашої держави.
Фото автора