Як ми у Херсоні живемо. Сьомий день окупації, про черги

Сьогодні знову ранок. Знову черги. І знову спостереження за людьми. Мікрорайон острів))) у Херсоні. За ці дні я жодного разу не бачила сварок, намовлянь і тд, типу, "жіночко, вас тут не стояло". Рішучість, твердість, якась невимовна жага у очах, - це все погляди звичайних людей. Таких як ми з вами, таких, яких ви зустрічали щодня.

Йдучи на роботу, їдучи у транспорті, купуючи в магазині продукти. Далі кілька спостережень, може сумбурно, але все таки.

Дві поважні пані, з костурами. В черзі. Дають мені в руки гроші зі словами, купіть нам хліба, бо ми з нашого підізду вийшли тільки вдвох, а треба на всіх розділити хліб. Пані згадують, як колись після війни, їхні бабусі, тут, на острові, варили бадилля з будяків, і копали корінці біля води. Проживемо, роблять висновок пані, і стоять далі.

До магазину на парковку підїздить авто. Гучно грає музика, але не зрозуміло яка. Просто гатять баси, як у стрітрейсерів. Відкриваються двері, і це гімн України. Отак прямо шоб вуха позакладало. У відповідь з черги оплески і вигуки Слава Україні!!!

Маленький магазин. Черги немає, бо майже пусто на полицях. Біля входу хлопці. Наші. Один у поліцейському броніку, інші у камуфляжі, або ж просто з синьою стрічкою на ліктях. Охоронці, варта, поліція, одним словом наші. Питаю, де тут нова пошта, бо ж не місцева. У відповідь, покажіть будь ласка документи. Саме так ввічливо і твердо. Без проблем, - кажу. Дістаю. Показую. Вони всміхаються, перемовляються між собою, один вирішує провести мене до самої будівлі. Дорогою каже, ви не ображайтеся про документи, час зараз такий. Запевняю його, що вчинила б так само. Кажу, що вірю. Бо віра, молитва і любов це все, що наразі маю в арсеналі. Вірю в перемогу.

Прийшла з магазину. Обійняла рідних. Сижу на кухні. І тут чую знову гімн України. Але якось незвично. Не з ефіру, не з запису. Потім мелодія стихає, починається Щедрик Леонтовича. Я розумію що хтось у сусідній квартирі грає на фортепіано. Непевно, стиха, помиляється і починає спочатку. І далі лунають Шопен, Бах, Бетховен, знову гімн, і навіть тема з Гаррі Поттера. На серці спокійно. Хочеться плакати, але сліз чомусь не має. З початку війни ніяк не видусити з себе ті сльози. Певно, й до мене в душу прийшла та твердість, яка є в херсонців. У всіх. Без винятку.

Віри нам. Молитви. Любові. Це все, що маємо в арсеналі.

Олена Попович