«Твої книги стануть популярними тільки якщо башку собі знесеш» — військовий письменник Василь Паламарчук

Після цього була перерва, а потім наступний досвід почався вже у лютому 2022 року. З 15 лютого нас почали мобілізовувати. Служба почалася з 24 лютого в одному підрозділів, але так як ми потрапили в оточення, то в той же день і закінчилася. Після цього я вибрався з оточення і потрапив аж у Київ. Тому що на той момент Херсон вже окуповували. Не було ні формувань толком, ні правоохоронних органів. Вони залишили Херсон», — розповідає Василь.
Василь Паламарчук з побратимомУ Києві Адвокат із побратимами потрапив у ТРО, оскільки це був єдиний підрозділ, який прийняв їх без документів: усі посвідчення УБД та військові квитки залишилися на окупованих територіях.

«Спочатку був кулеметником-розвідником. Був одним із перших, хто заходив у Бучу. Ми тоді прикривали. Потім уже перейшов із розвідки у звичайну стрілецьку роту. Був головним сержантом протитанкового взводу. Далі… Що далі? Далі на Миколаїв, Херсон. Ми були в херсонських степах, вивели нас за три дні до звільнення Херсона. Пів року ми за нього «бодались». А десь, не пам’ятаю, чи 8, чи 9 листопада нас вивели в Київ. І звільнення Херсона відбувалося без нашого підрозділу.

Потім нас закинули на Харківський напрямок — місто Вовчанськ, воно ж «Очковськ». Там побули на кордоні з Російською Федерацією, якраз де Шебекино. «Дамбілі Бебекіно» чи «шембілі Бебекіно» — це ми. А вже звідти — на Бахмут.
У Бахмуті нас на чотири, ні, на вісім тижнів вистачило. Потім уже нас розмотало — і батальйон вивели на відновлення. А після цього Соледар іде, вже шостий місяць на Соледарському напрямку», — додає військовий.

Василь Паламарчук — автор книги «Військовий непотріб», у якій він розповідає про події на Донбасі у 2014 році. Під час служби військовий вів відеощоденник, у якому фіксував, що відбувалося навколо. Згодом ці короткі відео з описами його буднів на фронті стали матеріалом для книги.

«Писалася вона довго, нудно, однак був період в житті, коли вона все-таки була написана. І в 2019 році вона побачила світ. І в принципі це книжка, яка вже пережила 5 перевидань. З різним накладом, десь по тисячі штук. Досі має право на існування», — коментує свій досвід письменництва Василь Паламарчук.

«Військовий непотріб», автор Василь Паламарчук

Війна у прозовій формі

На офіційній сторінці Всеукраїнського форуму військових письменників у Facebook можна знайти короткий, але красномовний опис: «Літературний фестиваль, що об’єднує військових авторів».

«У 2019 році, коли моя книжка тільки вийшла, і я сам займався її розповсюдженням. Дзвонить Таня (Тетяна Пилипець, співзасновниця Всеукраїнського форуму військових письменників — ред.) і каже: «Я зі Львова, директорка бібліотеки (Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука — ред.), і знаю, що ви надрукували книжку. Ми хочемо вам допомогти. І взагалі у нас ідея форуму військових письменників. Ми вам оплатимо дорогу і хочемо провести цей захід на базі бібліотеки.

Влад Якушев тоді був одним із зачинателів цього всього. Якраз їхня 14 бригада міняла 28. Ну і з того моменту я приїхав у Львів, побачив всю цю двіжуху письменників, авторів. Про когось я знав, книжки когось я читав. А когось побачив вперше. І після цього в нас вже почалася навіть не співпраця, а дружба. Тому що перетиналися потім і надалі з хлопцями, з дівчатами на різних теренах, допомагали одне-одному. Приїжджали коли вже форум розрісся, коли там вже народу було дохрен*ща. Бачиш людей, яких знаєш. А вони, виявляється, пишуть. І вони — поважні митці», — розповідає Василь.

Василь Паламарчук залишає автограф у книзі власного авторства/Фото надане Громадському радіо
Окрім літературних заходів, волонтерський центр на базі бібліотеки надає військовому допомогу.

«Вони займалися цим від початку вторгнення, ще у 2014-2015 роках. Просто у масштабах АТО це було зовсім інше. Коли почалося повномасштабне вторгнення, постало питання: у нас була гвинтівка, а на неї не було патронів. Навіть мисливських. Тобто в Києві їх не було. І тоді кажу: «Тетяно, не знаю де, але треба патрони». На початковому етапі вторгнення дефіцит був у всьому. Каже: «Якби ви бачили, з яким поважним виглядом на мене дивились, коли вже розібралася з ситуацією, прийшла в магазин. І вивалила всі знання, які я знаю про 308 калібр». Тоді це була серйозна підтримка. І сітки нам направляли, грілки, шкарпетки, смаколики різні. Завдяки Тетяні у нас і тепловізор з’явився, і коптер. Він уже почив. Загинув на полях Донеччини», — ділиться Адвокат.

Побратим Василя з волонтерською допомогою від Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа ІваничукаВасиль з волонтерською допомогою від Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука

Про військову літературу та суспільство

Василь розповідає, що на початку великої війни продажі книжок були дійсно на високому рівні, проте з часом ажіотаж минув.

«На нашу громадськість література ніяк не вплине. Тому що люди не читають. Так, є та частина населення, яка читає. Вони вже знають, мають уявлення про те, що відбувається. Звичайно, не у деталях, але загальна картина, як війна влаштована, є. Вони в курсі. І основними читачками є жінки. Чоловіки, на жаль, не читають. Якраз та маса, яка повинна воювати, не читає», — коментує він.

Також письменник звертає увагу на те, що масово суспільство починає цікавитися військовими авторами та авторками тільки після їхньої смерті.

«Є у нас такий серед письменників військових жарт: «Твої книги стануть популярними тільки після того, як ти собі башку знесеш». Гемінґвей — військовий письменник, став популярним після того, як застрелився. І так далі. Насправді популярних і видатних військових письменників, які стали відомими за життя, досить мало. Єдиним, по-моєму, хто став видатним і живим, це у нас був Толкін. Ну й Еріх Марія Ремарк. Але це, скоріше, виключення із правил. Йому пощастило, що у нього таке ім’я, запам’ятовується», — ділиться роздумами Василь.

Василь Паламарчук з побратимами/Фото надане Громадському радіо

«…зрештою люди закінчаться. І цю ділянку фронту прорвуть»

Свої роздуми Василь Паламарчук називає «сухою статистикою», оскільки для розуміння ситуації та подальшого її розвитку вистачає лише переглянути штатно-посадову книгу:

«Дивишся, скільки втрат було поранених і вбитих за певний період часу. Все. І ти чудово вмієш рахувати, що зрештою люди закінчаться. І цю ділянку фронту, де знаходишся, прорвуть. Тому, що на місце загиблого чи пораненого ніхто не приходить. От і все».

Також на стан речей впливають втрати не тільки безпосередньо у бою, а й стан здоров’я військових через довготривале перебування на фронті.

«Військові хочуть бачити, як це слово називається (згадує), справедливість. Кількість серцевих нападів, смертей від інфаркту та інсульту починає збільшуватись. У нашому підрозділі за цю ротацію вже двоє померли саме від сердечних хвороб. І кількість обмежено придатних збільшується. Взагалі, ефективність впала.

Ранок у мене починається вже з трьох «колес» зранку, ще одне — ввечері. Раніше було 5 зранку, одне в обід та три ввечері. Зараз курс закінчився, але деякі з них я буду пити все життя. Нам потрібна заміна. Не те, що заміна, хоча б нам потрібне поповнення.

Люди йдуть, а на заміну ніхто не збирається йти. І суспільству це абсолютно в кайф. Тому що є десь там війна, ті, хто народився для війни. І хай вони там за мільйони воюють. А нам мільйони не треба. Ми тут спокійно в тилу будемо «просувати економічний фронт».

А я кажу про те, що яким би я вже досвідченим і хитрим воїном не був, я б мав просто в один день закінчитися. І таких як я досить багато. Тому що множинні контузії своє дають, нові хвороби. Ми — не молоді. І всі ці болячки, на які не звертали уваги, загострюються. Ось і все. Людей у нас немає. А ті, хто є в строю, вони вже… моторесурс їхній закінчується», — каже Василь.

Валерія Саранча для Громадського радіо