Дослідження культури Світлани Ославської були пов'язані з мандрами Україною. Журналістка згадує, що до повномасштабної війни була в Херсоні лише одного разу, а ще в рамках проєкту про села встигла побувати в Олександрівці та Станіславі. Каже, ця поїздка стала дуже цінним спогадом, бо встигла побачити ці місця такими, якими вони вже ніколи не будуть.
Reckoning означає відплата
Як документаторка воєнних злочинів Світлана Ославська працює в рамках проєкту «The Reckoning Project: Ukraine Testifies» («Відплата: Україна свідчить»). Це ініціатива українських і міжнародних журналістів, редакторів, аналітиків та юристів. Світлана розповідає, що заснували проєкт троє людей – українська журналістка Наталія Гуменюк, американська журналістка і письменниця Джанін ді Джованні та британський письменник і дослідник пропаганди Пітер Померанцев. Вони зібрали групу журналістів, які стали документаторами, і з весни 2022 року команда почала працювати.
Частина команди докуметнаторів проєкту. Скріншот сторінки «The Reckoning Project: Ukraine Testifies» на Public Interest Journalism LAB
Вони записували інтерв'ю зі свідками, опрацьовували їх за юридичним алгоритмом і передавати юристам, перекладали англійською. І хоча публікація історій не передбачалась, на основі отриманих свідчень команда пише статті для медіа.
«Особливо у 2022 році сконцентрувалися на тому, щоб почуло це якнайбільше людей у світі. Великі репортажні матеріали виходили в журналі «Тайм», в «Атлантик», в американських, французьких та інших великих західних медіа», – розповідає Світлана.
Пізніше вирішили охопити більшу аудиторію, і статті почали виходити і в аргентинських, і в південнокорейських медіа – переважно репортажі про воєнні злочини. Наприклад, один з матеріалів Світлани (репортаж про один день роботи миколаївської прокурорки, яка керує відділом розслідувань воєнних злочинів) вийшов спочатку в аргентинському виданні, а потім вже в американському.
Свідчення воєнних злочинів записуються більше ніж два роки, і одна з цих справ отримала важливе продовження:
«Один кейс наша команда подала в аргентинський суд – про тортури на окупованих територіях. В Аргентину – бо там працює суд універсальної юрисдикції, він може розглядати справу, яка в принципі не стосується Аргентини, і винести вирок. Зрозуміло, що так ця справа також стане відомішою. І взагалі тема того, як росіяни катують людей на окупованих територіях, стане публічнішою, ніж якби вона розглядалася в Україні».
«Хвилину тому ти працювала з текстом про тортури»
Світлана зосередилася на документуванні викрадення людей, катувань, незаконних утримань людей у підвалах, в окопах, в імпровізованих російських катівнях і місцях позбавлення волі. Це ті злочини, де людина пам'ятає виконавців.
«Люди могли не бачити своїх катів. Їм одразу вдягали на голову мішок, або на очі натягували шапку і зав'язували скотчем, росіяни були в масках або в балаклавах. Але все одно вони щось про них знають: бачили їхні якісь шеврони, часом звертали увагу на акцент або навіть чули, звідки ці люди були», – пояснює Світлана Ославська.
Документаторка зізнається, що працювати важко, бо з часом відчуваєш певний вплив, і мікротравматизація, яка може траплятися, застає тебе несподівано:
«Наприклад, можеш раптом на щось дратуватися, а потім розумієш, що хвилину тому ти працювала з текстом про тортури. Це так працює».
Як документаторка вона багато працювала на Миколаївщині, у Снігурівській громаді, яка межує з Херсонщиною, але виїжджала і за адміністративну межу Херсонщини – у бік Калинівського, у Бобровий Кут, у Посад-Покровське. Каже, її досвід документування злочинів на Херсонщині невеликий – більше працюють із нашим регіоном і з самим Херсоном її колеги Олег Батурін і Ганна Мамонова.
Покладатися лише на себе
Цікава риса відрізняє ті села, в яких відбулась успішна відбудова, як от у Бобровому Куті, де Світлана документувала злочини росіян, і де відновлення загальмувало, як у селах Снігурівщини Миколаївської області або у Посад-Покровському на Херсонщині, куди журналістка їздила писати репортаж про життя людей:
«У Бобровому Куті люди охочіше говорять з тобою. Вони не такі зневірені й мають більше оптимізму і віри, що щось може змінитися на краще. Це головна відмінність. Я не кажу, що в Посад-Покровському люди не говорили, але там інакша ситуація: вони не були в окупації, але там є величезні руйнування. І загалом важко уявити, як це велике село продовжить існувати. Адже архітектурні об'єкти, що формували образ цього місця, знищені. І невідомо, як тепер буде з відбудовою. Це така історія сумна...»
Журналістка акцентує: короткі спалахи можливості покладатися на державні інституції бувають, але розчарування змушує людей і далі покладатися лише на себе, до чого українці, загалом, звикли. Але в контексті довіри до влади ця динаміка – погана.
Манікюр серед розрухи
Коли Світлана приїхала писати репортаж у зруйноване Посад-Покровське, то здивувалася яскравому манікюру в жінок. Цей феномен не міг не зацікавити допитливу журналістку, тож вона стала розпитувати, хто ж робить жінкам манікюр. Виявилося, у селі є декілька майстринь. Світлана пішла до однієї з них – вперше з 2014 року наважилася покрити свої нігті лаком.
Сторінка журналу Reporters з репортажем з Посад-Покровського. Фото: Світлана Ославська / Facebook
Світлана розповіла, що коли потрапила на подвір’я, в очі впала дірка в стіні будинку. Вікно в кімнаті, де працювала майстриня, було вибите і закрите деревною плитою. На той час в Посад-Покровському були проблеми з водою – люди мали з іншого кінця величезного села привозити собі воду. В будинку не було газу, але був пальничок, на якому можна було зварити кави. Попри розруху, мешканці продовжували підтримувати свої щоденні практики, які в них були й до вторгнення:
«Це, можливо, дозволяє їм почуватися з більшою гідністю або просто в більшому комфорті, бо це якісь щоденні речі, які вони завжди робили. І багато людей хочуть лишатися в цьому домі, хоча він, можливо, і частково зруйнований, але все одно це дім. І це дуже зворушливо, як люди створюють оцей дім фактично з нічого, намагаються створювати комфорт в дуже-дуже дискомфортних умовах».
Світлана розповідає, що встановлені в селі модульні будиночки мають вигляд гаражів, але люди пристосували їх для своїх потреб – там кухню зробили, тут верандочку.
А ще її вразили жінки. Вони «суперсильні». Одна зі співрозмовниць, яка фактично сама виховує маленьку дитину, бо чоловік за кордоном, ділилася планами засіяти поле.
«Насправді потужний підхід – земля має родити, життя має тривати й не час складати руки, треба братися і засіювати поле», – резюмує Світлана Ославська.
«Українські журналісти нікуди не дінуться від Херсонщини»
На зауваження, що Херсонщина поступово зникає з інформаційного поля, Світлана реагує одразу:
«Мені здається, українські журналісти нікуди не дінуться від Херсонщини. Це той регіон, де зараз тяжко. Мені так бачиться, що ця біда близька багатьом».
А ще зауважує: зараз в кожному регіоні України є переселенці, відбувається таке змішування людей, і вони діляться досвідами. Як, наприклад, зворушлива історія в карпатському селі на Івано-Франківщині, де живуть родичі Світлани. В тому селі було багато покинутих хат, де поселилися переселенці – одні з Харківщини, а через хату – з Козацького, що на Херсонщині. Обидві родини на Різдво прийшли в гості до місцевих.
«А місцева родина досить релігійна, і на Святвечір не можна м'ясного – має бути все пісне. Переселенці не знали ці традиції, можливо, не були такі релігійні, і принесли кутю та шашлик. Вони заходять, заносять, і це все коректно ставлять на стіл. Всі сідають, і кожен їсть те, що хоче. І ніхто не акцентував на тому, що в нас не прийнято таке, в нас все пісне. Святкували разом. І це була така хороша, можливо, в чомусь ідилічна картинка єднання».
І хоча не завжди це співіснування є таким ідилічним, але Світлана звернула увагу на цікавий феномен, що відбувається після вторгнення: в селах, у закритих спільнотах, з'явилося багато людей з Півдня та Сходу України. В результаті змінюються і місцеві, і приїжджі, взаємно адаптуються, переносять частину своєї культури в інший регіон.
А ще Світлана Ославська каже, що після повномасштабної війни малопомітні регіони, як от Херсонська, Миколаївська чи Сумська області, набули нового об'єму, стали виразними, і про людей з тих областей раптом стало чути по всій Україні.
Лариса Жарких, ВВгору