Два місяці Владислава прожила під російською окупацією на Херсонщині. Жінка розповіла, що по вулицях їздили російські БТРи, а військові ґвалтували жінок. За словами волонтерки, через це батьки не випускали її та двох молодших сестер з дому. Владислава згадала, коли наважилися виїхати, боялися, що армія РФ може розстріляти.
Суспільному жінка розповіла про життя в окупації, шлях до нової домівки та нову улюблену роботу.
За словами Владислави, 24 лютого 2022 року вона памʼятає до деталей. Згадала, що того дня у неї мала бути контрольна з математики. Розповіла, вранці прокинулась, бо батьки бігали по дому та нервово збирали речі.
"Коли прокинулася, побачила спочатку маму. Вона збирала величезні пакети, документи, речі. Я прочитала новини, писали, що почалася війна. Одразу вибухи, одразу все літало, якісь гелікоптери. Було страшно", – каже Владислава.
Жінка розповіла, що жити в окупації було важко. Усією родиною вони спали в одязі та мали тривожну валізу.
"Постійні вибухи, постійна авіація, посеред дороги їздили російські БТРи, танки. Купа російських військових, які ґвалтували жінок. Нас просто батьки не випускали з дому", – згадує жінка.
Владислава розповіла, що на виїзді з міста було чимало блокпостів. Контрольні пункти росіяни розгорнули через кожні 300 метрів.
"Найбільший страх, який транслювали по всіх новинах, що колони просто розстрілювали. Таке відчуття, що цей виїзд тривав вічність. Були моменти, коли я втрачала надію на те, що ми виїдемо", – пригадує Владислава.
За словами жінки, з міста їхня родина виїжджала у Великдень. З собою взяли мінімум речей.
"Ми розраховували поїхати на один місяць. Це була весна, брали все по дрібницях", – каже жінка.
Владислава розповіла, що того дня машини з міста не випускали.
"Люди на свій страх та ризик вийшли та почали маленький бунт. Благали, щоб їх випустили. І випустили. Найяскравіше я пам’ятаю перший український блокпост. В мене досі сироти, як згадаю", – згадує волонтерка.
Владислава розказала, що їхати довелося узбіччя. Всюди були таблички з написом – "Обережно міни".
"Бачимо проїжджає автівка. Звичайна цивільна, але в ній сиділи чоловіки, а у них на грудях був наш прапор. Далі побачили скупчення машин. Ми зрозуміли, що це український блокпост. Почали всі плакати", – каже жінка.
За словами Владислави український та російські блокпости дуже різняться.
"Коли проїжджаєш руснявий пост – вони вимагають цигарки, алкоголь. Ми їхали у Великдень, їм хотілося святкувати, і вони забирали все в людей. А на нашому блокпосту все навпаки. Люди, що заховали, все діставали, щоб дати нашим, але вони не брали. Обіймали. Це було неймовірно", – згадує жінка.
Владислава працює у центрі для дітей з інвалідністю у Дніпрі. Фото з особистого архіву Владислави
Нині жінка живе у Дніпрі та працює з дітьми. Розповіла, що з дитинства мріяла вивчитись на педіатра, але щодо вступу вагалася. Все змінилося з початком повномасштабного вторгнення.
"Я дуже люблю дітей. Коли почалося повномасштабне вторгнення – це стало поштовхом для мене. У Дніпрі я знайшла проєкт "Біля тебе". Нині допомагаю дітям й людям з інвалідністю. Це така справа, яка приносить мені моральне задоволення", – розповідає Владислава.
З вихованцями жінка спілкується та займається творчістю. Розповідає, спочатку знайти спільну мову було не просто та з часом все змінилося.
"Перша наша зустріч з дітьми пройшла дуже емоційно. Сиділи перед нами діти та люди з інвалідністю і ми не знали, що робити, як спілкуватися. Боялась, що не вийде. Проте, зустріч за зустріччю – стало набагато легше", – розповідає волонтерка.
За словами жінки, волонтерство для неї це не робота.
"Це розрада для душі. Ти йдеш просто з останніх сил, так на душі сумно, але приходиш і все стає на свої місця. Діти дуже хочуть, щоб ми приходили поза заняттями й у вихідні. Насамперед наша ціль – соціалізація дітей, тому робимо акцент на спілкуванні", – каже жінка.
Владислава разом з дітьми займається ліпленням та малюванням. Суспільне Дніпро
Окрім цього займаються малюванням та ліпленням. Відтак на папері діти зображали свою мрію.
"Мріють про різне. Багато хто з дівчат про квіти, малюють їх всюди, ліплять. Про будинки, про подвір’я. А я мрію про мир. Додому хочеться. Як би не було добре, але вдома краще. Я нещодавно дивилася новини про Скадовськ. Зараз курортний сезон. А пляжі безлюдні. Я не пам’ятаю жодного разу, коли таке було. Там навіть взимку є люди, які просто приходять, сидять та дихають морським повітрям", – розказує Владислава.
Жінка розповіла, що мріє побачитися з рідними, які лишись в окупації.
"Про повернення мова не йде, адже я тут налагодила життя. Але дуже хочеться з рідними обійнятися", - каже Владислава.