“Росіяни постійно чіпляли свій прапор, а він дивним чином падав”: як старости Херсонщини жили під окупацією 

Якщо не виходило – викрадали чи навіть убивали.

Про своє життя та роботу в окупації  ZMINA розповіли троє старост із Херсонщини.

Забезпечення життєдіяльності

Після початку повномасштабного вторгнення мешканці міст виїжджали до безпечніших, як їм здавалося, місць. Жителі невеликих населених пунктів забирали до себе дітей, онуків та родичів, тож села та селища були наповнені, розповідає староста Хрещенівки Віктор Копиток. 
Село розташоване на півночі Херсонської області. До найближчого великого міста – Кривого Рогу – 100 кілометрів. 

“Думали: ну що таке Хрещенівка? Це широкий степ, де немає нічого. Що в нас тут робити? Ніхто не підозрював, що тут буде нуль (нульова позиція на фронті. – Ред.), що буде вісім місяців таких жахів”, – додає чоловік.

Копиток згадує, як після повномасштабного вторгнення отримав дзвінок з української військової адміністрації. Старості сказали, що його завдання залишається незмінним – забезпечувати життєдіяльність населення. Цим він займався і коли військові РФ підійшли до села.

Це сталося в другий тиждень березня, розповідає староста. Росіяни зупинилися на під’їздах до села та облаштували блокпости.

“Я виїжджав машиною. Із Хрещенівки забирав тих, хто хоче виїхати, а назад віз хліб, ліки”, – розповідає Копиток.

У перші дні російські військові навіть пропускали через блокпости місцевих. Так, зауважує Копиток, за пару днів у селі залишилося близько 80 людей. Багато селян, за його словами, виїжджали до прибережних населених пунктів області, зокрема до Осокорівки. 

“Коли почали обстрілювати сусідні села, довелося вивозити звідти людей до нас. У мене в селі було десь 100 немісцевих”, – розповідає староста Осокорівки Сергій Кунець. 

Водночас це село також обстрілювали. За словами голови села, одного дня по Осокорівці прилетіло 24 снаряди.

“Телефонує мені жінка. Каже, що в них вікна вибило, а їх у будинку восьмеро – дві бабусі, дві молоді жінки та четверо дітей. Я приїхав, а там усе розбито: жодного вікна, дверей нема. Я забрав дітей до себе на ніч”, – переповідає Кунець перші дні повномасштабного вторгнення. 

Місцевий магазин, за його словами, на початку ще працював, однак постачальники вже не завозили товарів. Тож голова села сам привозив їх до села.

“Я був як мафіозі, а моя мафія – це ті, хто під обстрілами возив хліб та інші продукти”, – усміхається Сергій Кунець. 

У ті дні село опинилося на лінії зіткнення. Сусідня Нововоронцовка була сірою зоною, а біля Осокорівки стояли російські війська. Село заблокували та встановили навколо чотири блокпости, додає Кунець. 

В оточенні опинилися ледь не всі прибережні селища на південь від Осокорівки. Так, із 13 березня ділянку дороги від Новокаїрів до Новоолександрівки контролювали бойовики проросійських незаконних збройних формувань. 

Уздовж траси вони встановили блокпости. Базу ж облаштували в селі Милове.

Головним у цих підрозділах був Сурен Мкртчян, розповідає староста села Дудчани Алла Торчанська. 

Бойовики перебували в селі непостійно, зазначає посадовиця, тож сільрада продовжувала роботу. Насамперед тут видавали довідки, що дозволяли людям евакуйовуватися.

“Окупанти не пропускали людей без документів на машину, наприклад. А це ж села. Ти купив машину, схопив техпаспорт, і поняття не маєш, хто там хазяїн”, – розповідає староста.

Військові вимагали в людей довідки від сільради, які б підтверджували їхнє право власності.

Пізніше до села почала приїжджати Росгвардія та регулярно перевіряти документи місцевих. Силовики прискіпливо ставилися до всіх, хто не мав місцевої прописки. Тоді в сільраді почали видавати довідки, що підтверджували фактичне місце проживання людей.  

Усі печатки Торчанська зберігала в себе і документи оформлювала сама.

“Ми без кінця-краю штампували ці довідки, бо людям треба було виїжджати. Ми самі їх просили про це”, – додає староста.

Заблоковані

Водночас селяни боялися виїжджати з Дудчан, бо з усіх боків село було оточене блокпостами з бойовиками незаконних збройних формувань, а навколо точилися бої. 

“Перший час було дуже страшно. В магазинах не було ані борошна, ані цукру, нічого,– розповідає Торчанська. – Пам’ятаю, люди хліб робили з дерті, що свиням дають зазвичай”. 

Схожа ситуація була в Хрещенівці. За кілька днів після того, як сили РФ стали біля села, їхні позиції почали регулярно обстрілювати. Тож невдовзі російські військові перебралися ближче до хат, щоб ховатися за цивільними. 

За словами Віктора Копитка, солдати вигнали мешканців крайніх будинків та заселилися туди. Також вони зайняли будинок навпроти дому старости та школу.

Водночас росіяни перекрили шляхи з і до села.

“Близько півтора місяця в нас у селі геть нічого не було, навіть їжі. Ніхто не міг ані заїхати, ані виїхати”, – розповідає голова Хрещенівки.

Ще до того, як російські військові підійшли до Хрещенівки, селяни в школі плели маскувальні сітки, збирали речі на підтримку ЗСУ, а за сільрадою складали коктейлі Молотова. Крім того, облаштовували бомбосховище: збирали там їжу, воду, теплі речі. Навіть принесли маленькі ліжечка із садочка, щоб діти могли там спати в разі чого.

“Допоки росіяни до села не заходили, вони не мали до мене ніяких претензій”, – зауважує Копиток.

Та питання з’явилися майже одразу: військові РФ знайшли сітки та запалювальні суміші.

“Під’їжджаю якось до свого будинку, а там двері вибито”, – згадує староста Хрещенівки.

Він вийшов з машини, а з будинку навпроти до нього рушили військові. Вони почали обшукувати авто. На очах у чоловіка росіянин кинув у багажник військову шапку та звинуватив його в перевезенні бійців ЗСУ. Голову села одразу потягли в його ж будинок на допит.

Чоловіка почали розпитувати про знайдені сітки, збори на армію. Він, на подив росіян, не став виправдовуватися.

“І сітки плели, і допомогу збирали. Це що, злочин? Хіба ваші люди вашій армії не допомагали б?” – обурювався староста. 

Та росіяни такої підтримки не розуміли. На додачу до всього вони знайшли в підготованому укритті кімнату з табличкою “Штаб”. Копиток зазначає, що цей напис там був віддавна. Та військові РФ вирішили, що в тому приміщенні він організовував спротив. 

Очільник Хрещенівки чув, як росіяни обговорювали його вбивство, однак так і не наважилися на це. Староста впевнений – його врятували односельці. Щойно його забрали в дім, голова місцевої ветеранської ради Тетяна Гончар почала збирати людей.

“Я кричав, коли мене росіяни били, а люди то чули. Вони почали питати, чому мене тримають та що зі мною роблять”, – розповідає Копиток. 

Тоді військові РФ посадили старосту в його ж машину, повезли до магазину ритуальних послуг, що навпроти сільради, і продовжили допитувати там. Тетяна Іванівна з місцевими мешканцями прийшла під магазин. Біля входу зібралося близько 40 людей, вони вимагали відпустити голову села.

“Тоді мене один з них виводить на ґанок. Стоїть, як у мультфільмі “Мауглі”: “Цей чоловік нас обманув! Він готував опір!” – переказує староста своє затримання.

Після цього Копитка відвезли назад до його будинку та призначили “домашній арешт”: щоночі його садили в підвал, а на двері вішали розтяжку з гранатою.

Та з кожним днем військові стрімко втрачали цікавість до Копитка, згадує він. Допити проводили дедалі рідше, на вулиці дозволяли бути довше, уваги на нього звертали все менше. 

“Одного дня військові раптом поїхали із села. На їхнє місце прибули деенерівці. І про мене їм не розказали, судячи з усього”, – розповідає староста.

Росіяни на той час усе ще блокували виїзди з Хрещенівки. Водночас бойові дії навколо ставали активнішими.

За кілька днів до Великодня (24 квітня. – Ред.) село пережило один з найбільших на той час обстрілів, переказує Копиток. Тоді, зокрема, загинув його сусід.

Наступного дня група місцевих мешканців пішла до одного з ворожих блокпостів. 

“Люди сказали росіянам: “Ви нас або випустіть, або самі вбийте швидше. Чому ми маємо гинути від обстрілів?” – переказує Копиток ту розмову.

Оскільки бойовики не знали, що староста під домашнім арештом, він удав, що цього не було. Тож до блокпоста пішов разом з усіма, як звичайний селянин.

Людям дали два дні на те, щоб виїхати. Місцеві мешканці поспіхом збирали речі та колонами виїжджали зі свого села. З 80 осіб у Хрещенівці залишилося 40.

Джерело інформації

Місцева влада не надто переймалася зникненням голови Хрещенівки, згадує староста Осокорівки Сергій Кунець період, коли Віктора Копитка утримували під “домашнім арештом”.

“Я почав питати, куди він пропав, чому не виходить на зв’язок, чи привозить хтось до його села харчі”, – згадує Кунець.

Однак посадовці цих відповідей дати не могли. Тоді чоловік зв’язався з директоркою садочка в Хрещенівці, дізнався, які продукти завозив їхній староста, і сам узявся доставити припаси до сусіднього села.

Однак на блокпості біля пам’ятника кавуну його зупинили службовці Росгвардії.

Під прицілом зброї чоловіка обшукали, без жодних пояснень вдягли на голову дві балаклави та забрали в невідомому напрямку. 

Правозахисники ZMINA в аналітичному звіті “Катування та жорстоке поводження з цивільним населенням на українських територіях, які перебували під російською окупацією (на прикладі Київської, Харківської та Херсонської областей)” наголошують, що росіяни розглядали представників місцевої влади та самоврядування як джерело інформації про ситуацію в населеному пункті чи громаді, про підрозділи українських сил в околиці, місцевих ветеранів чи активістів.

Ці дані росіяни намагалися витягти зі старости на першому допиті. Чоловіка запитували насамперед про атовців та афганців, які живуть у селі. 

“У мене син в АТО служив. Уявіть мій стан, – переповідає Кунець ті події. – Почав себе за героя видавати, а росіянин виламав ніжку стільця та питає, правша я чи лівша. Кажу, що правша. Так надавали по тій руці, що одразу розпухла”.

Той допит обірвав терміновий виклик. 

За кілька днів чоловіка перевезли до Нової Каховки, де тримали до 22 квітня. Більше його ні про що не розпитували.

Перед звільненням Кунця привели до кабінету одного з російських командирів. Перед ним був розкритий журнал з іменами та прізвищами, і деякі з них були виділені різними кольорами: жовтим, червоним та чорним.

“Імовірно, вони так позначали рівень небезпеки цивільних. Однак яким кольором було виділене моє прізвище, я не бачив”, – додає чоловік.

Коли старосту Осокорівки звільнили, його село вже було деокуповане. Тож він повернувся додому та продовжив свою роботу.

Співпраця або смерть

Військові та силовики РФ намагалися вийти на контакт із місцевими посадовцями, а якщо ті відмовлялися – залякували їх.

Так, одного разу Сурен Мкртчян, окупаційний комендант місцевості, зі своїми бійцями прийшов до голови Дудчан та почав вимагати, щоб жінка сфотографувалася з російським прапором. 

“Він показував мені фотографії інших старост, говорив, що вони погодилися. Та я розуміла, що це був примус. З їхніх облич це було видно”, – згадує очільниця Дудчан. 

Торчанська відмовилася робити таку світлину. Тоді Сурен штовхнув її в стіну. Фотографуватися він більше не пропонував, однак тиснути на голову села не припинив.

Іншим разом військові приїхали до сільради та без пояснень забрали Торчанську. Разом зі старостою Новокаїрів Оленою Логвиненко її привезли до окупаційного штабу в Миловому. 

Розпитували посадовиць переважно про колишніх атовців. Жінок залякували, що посадять їх “на підвал”:

“Казали: “Посидите два тижні, вилізуть ваші жіночі проблеми, тоді все розповісте”, – розказує староста Дудчан.

Того разу бойовики відпустили посадовиць за чотири години. Однак це був не останній допит.

Понад місяць після повномасштабного вторгнення над сільрадою Дудчан висів український прапор.

“Коли Сурен уперше заїхав сюди, я спитала, чи можна не знімати український прапор. Він дозволив”, – додає Торчанська. 

У квітні до Дудчан зайшли силовики Росгвардії. Першим їхнім питанням було: “Чому тут висить український прапор?” 

Вони змусили його зняти та повісити російський. 

“Та він так і не висів там: постійно дивним чином падав, – з усмішкою додає староста. – Ми казали їм, що там флагшток не дуже зручний, нахилений, тому прапор постійно й здуває вітром”.

Часом російського прапора не було видно над селом тижнями. Однак у червні все змінилося.

До села заїхало багато військових з технікою. 

“Пам’ятаю, будять мене о 8-й ранку стуком у вікно. Виходжу, стоїть якийсь орк: “Ми заселились у вашу школу”. А що я можу на це сказати? “Я щаслива”, – згадує Торчанська.

Згодом частина військових розмістилась у приміщенні сільради. За словами старости, вони хотіли, щоб жінка і далі ходила на роботу та виконувала свої посадові обов’язки.

За пару тижнів, знову близько 8-ї ранку, родину розбудив гул військової техніки на подвір’ї.

“Приїхали на БТРах, “уралах” до мене, оточили будинок. Їх було десь людей зо 20”, – переповідає жінка той ранок.

Один з військових почав розпитувати старосту, як їй живеться в селі. Аж раптом випалив:

“Скільки тобі треба часу, щоб з’їбатися?”

Торчанська попросила тиждень, щоб закінчити роботу, розібратися зі справами та підготувати до від’їзду будинок.

Росіянин наполягав, що як вона хоче і далі жити в Дудчанах, то має “обрати бік” та почати співпрацювати з ними.

“Тобі було б краще, якби я більше не приїжджав, – кинув їй росіянин. – Бо наступного разу я вас усіх просто розстріляю”.

Військові повернулися до будинку старости за чотири дні, однак родини вже там не було. За день до того Торчанські залишили Дудчани.

“Я могла виїхати ще 24 лютого, – додає жінка. – Я прекрасно знаю, що таке окупація, я вже була там”. 

У 2014 році Торчанська переїхала до Дудчан з окупованого Криму. Вона вже знала, якими можуть бути росіяни.

“Та я обіцяла людям бути поруч. Так ми й трималися разом”, – закінчує свою розповідь староста.

Аналітики ZMINA зазначають, що представники органів влади й місцевого самоврядування є однією з груп населення, які росіяни переслідують на окупованих територіях. 

Так, голову Голої Пристані Олександра Бабича, якого росіяни викрали наприкінці березня 2022 року, досі утримують в полоні. Ймовірно, він перебуває в Сімферопольському СІЗО № 2. 

Така ж доля спіткала мера Херсона Ігоря Колихаєва. Родина досі достеменно не знає, де утримують чоловіка.

Старосту Мотижина Київської області Ольгу Сухенко росіяни викрали з дому разом з чоловіком, а згодом забрали й сина. Їх усіх убили.

Голову Гостомельської громади, що на Київщині, Юрія Прилипка росіяни застрелили, коли той доставляв місцевим жителям їжу та ліки.

Діана Колодяжна