Жителька Білозерки Херсонської області Ангеліна Вєтрова стала письменницею несподівано для себе. Кілька днів тому з друку вийшла книга "Щоденники окупації", створена з повідомлень, які Ангеліна надсилала своїм синам, перебуваючи в окупації.Ангеліна Вєтрова багато років працювала в районній бібліотеці. За чотири дні до війни жінка написала заяву на звільнення.
"Ми, як і всі, думали — війна ну хай два-три дні буде, ну 2-3 тижні, і все буде нормально. І ми працювали, не дивлячись на те, що почалася окупація. Херсонська база працювала, чоловік їздив по продукти, і ми працювали в магазині. Це було дуже добре нашим землякам, тому що АТБ закрили, та і інші магазини, їсти не було де купувати. Все навантаження лягло на такі маленькі магазинчики, яких залишились лічені. У нас стояла черга. Коли був мир, у нас ніколи такого не було, небагато було покупців. А тепер людям не було що їсти, їм не було де взяти продукти. Чоловік їздив, вишукував свіжі овочі, фрукти, щоб щось гарне привезти людям. І в один момент я зрозуміла, що це наш вклад у перемогу. Тому що одна бабуся сказала тремтячим голосом "Дитиночка, ви ж не виїдете, ви ж залишитесь?" Так ми допомагали, щоб люди вижили," — говорить жінка.
Ангеліна Вєтрова, Київ, 31 травня 2024 року. Суспільне Херсон
Спочатку, коли тільки почали працювати під час окупації, було дуже страшно, зізнається Ангеліна.
"Боялася кожного руху. Коли навіть проходив мимо якийсь окупант, то я завмирала. А потім, знаєте, люди до всього звикають. Росіяни навіть почали заходити в магазин. І різні вони були. Одні були більш-менш спокійні, інші були дуже різкі. І я, мабуть, відчувала, в кого який був настрій, то я могла навіть з ними посперечатися. Наприклад, він заходить і питає: "А у вас есть сахар?" А я кажу: "Ні, в нас є тільки цукор". А він так стоїть і щось собі буркоче під носа — "Цукерки. А, цукор? Ну, дайте." Словом, купив він кілограм цукру," — каже вона.
Це було небезпечно, розказує чоловік Олександр.
"Я сварив її сильно за такі витівки. Казав, наражаєш на небезпеку і себе, і мене, бо заберуть. Неподалеку від нас був невеликий магазин "Мрія". Так росіяни туди приїжджали, купували там хліб і робили з цього ціле шоу. Коли вони приїжджали, машина ставала, на ній кулеметник був із кулеметом. А військові в балаклавах ставали на кожному виході з площі або лягали довкола магазину, займали позиції з автоматами і лежали, чекали, поки їхні скупляться. І тоді вони сідали в машину і виїжджали на блокпост, де вони базувалися. Вже потім, після звільнення, під час одного з сильних обстрілів у цей магазин влучив снаряд, знищив його повністю. Хазяйка та її донька загинули," — розповідає Олександр.
Ангеліна Вєтрова разом з чоловіком, Київ, 31 травня 2024 року. Суспільне Херсон
Українська мова в той період стала способом спротиву росіянам, впевнена Ангеліна.
"В Білозерці на суржику люди розмовляють. Коли говориш чисто українською — це ніби виділяєшся серед наших людей. А чомусь так було, що коли заходили росіяни, мені чисто українською хотілося говорити. І я так з ними і говорила. Коли відключили українське телебачення, і можна було російські канали дивитися, я просто не змогла їх дивитися. Просто неможливо було чути цю мову," — розповіла жінка.
Тому і повідомлення дітям вона писала українською.
"Коли росіяни окупували нас, у нас активізувалися розмови з нашими дітьми, які були не в окупації. Один син за кордоном давно живе. Другий служить у ЗСУ. І під час цих розмов виникла така думка, що потрібно записувати те, що відбувається. Просто вирішили записувати для них, те, що мене хвилює, що таке важливо відбулося, і відправляти їм. Я навіть тоді не думала, що це може стати книжкою. Писала, хоча і страшно було писати. В окупації росіяни перевіряли телефони, вони могли на світанку зайти в будинок, все перерити. І смартфони — це перше, що вони перевіряли. Тому я писала в основному вночі і відправляла сину, який живе за кордоном. І чекала від нього відповіді "Зберіг". Як тільки він писав, що зберіг, я одразу видаляла написане на своєму телефоні," — каже Ангеліна.
Свої щоденники жінка писала не кожного дня. Іноді були дні такі емоційно важко навантажені, що просто не могла нічого писати. А потім пройшли чутки, що у окупантів є пристрої, які вони підключають до телефонів і бачать навіть все, що було видалене. Тому на якийсь період влітку Ангеліна вирішила, що не буде писати.
"Потім якось пройшов цей страх, і я знову почала трохи писати. Як на зараз я мушу сказати, що я писала мало. Хотілось багато. І зараз в пам'яті багато чого залишилось, але це вже не щоденник, це вже просто спогади. У повідомленнях же лишилися найбільш емоційно вражаючі записи. Наприклад, найперша зустріч з окупантами. Ми були у себе вдома, вони стукали по нашій хвіртці, вибили її ногою, зайшли до нас у двір. Але ми злякалися дуже, чогось у ступорі в такому сиділи і боялися вийти. Були закриті двері на замок, і вони смикали ручку. А потім вибили двері у машині, яка у нас у дворі стояла, і потім ще позаглядали в наші сараї, комори повідкривали та пішли. Я думаю, нас врятувало те, що я позакривала вікна від світла — ми всі маскувалися", — говорить Ангеліна.
Деякі моменти жінка свідомо не писала, боячись, що її телефон потрапить до рук росіян. Про те, що вона веде своєрідний щоденник, ніхто не знав, навіть чоловік.
"Я не описувала про людей, які робили щось таке, що б не сподобалось окупантам. Є знайомий, товариш мого чоловіка Ігор. Його забрали окупанти. Перший раз забрали, 10 днів протримали і відпустили. А потім забрали — і про нього досі немає ніякої інформації. Але тоді, коли він був вдома, він прихистив українського солдата, який з лівого берега перейшов. Він цього солдата одягнув погано, в старі речі, солдат не брився, щоб виглядати, наче бомж. І коли окупанти заходили до нього, то їм так і казали: "Та він дуже давно працює, в нього документів немає". А коли вже звілили ЗСУ, цей чоловік одразу привів себе в порядок і пішов знову до війська," — розповіла жінка.
Життя Ангеліни Вєтрової до повномасштабного вторгнення. Ангеліна Вєтрова
Ангеліна говорить, що такі щоденники були для неї деякою можливістю виключити свої емоції. Адже за час окупації відбувалося багато страшних подій. Серед них — обстріли Білозерки російськими військовими, які вони влаштовували як провокації, щоб звинуватити ЗСУ, розповідає жителька селища.
"Здавалося, що ми вже знали все — як себе треба поводити, коли приліт чи коли вибухи якісь. Я пам'ятаю, як 21 травня 2022 року окупанти обстріляли Білозерку, загинули декілька людей, зруйновані були будинки. Серед загиблих була вчителька Даша Голік, добре знайома мені дівчинка, дуже світла людина. І я начебто знаю, як себе поводити треба під час вибухів, що до вікна підходити не можна, треба лягти під стінку, заховатися за дві стіни. А насправді, коли тільки почало вибухати, і я стою посеред кухні. Вікно тут, і тут вікно, там двері всі скляні. І я стою і повторюю: Що робити? Що робити? Поки вибухало, я так себе поводила. Але слава Богу, ми цілі, будинок цілий, але люди постраждали," — каже Ангеліна.
Тримати всі переживання в собі було дуже важко, тож щоденник став своєрідним психологічним розвантаженням.
"Я думаю, те, що я писала, допомагало мені не тільки зафіксувати те, що я бачила — начебто стає легше, коли поділишся з кимось. А з іншого боку, коли я писала, в мене піднімався тиск. Тому що я знову і знову це переживала. Пережила, коли воно відбулося, а потім переживала знову, коли пишу. А в окупації хто був, то знає, що ліки — це проблематично. У мене, як у кожного свої ліки, і їх не так легко було знайти. Я дуже вдячна Ксенії Мішиній, вона не один раз мені знаходила ці мої ліки. Ще був випадок, коли ми замовляли, і невідомі люди збирають збір на ліки. Один раз нам привезли. А другий раз нас ошукали на три тисячі гривень. Був зв'язок і в вайбері і в телеграм. Зараз немає нічого. Але хто знає, що з тією людиною сталося? Все може бути у волонтерів. Тоді ж завозили через Олександрівку, і там машина була розстріляна і згоріла. А в мене закінчувалися ці мої таблетки від тиску, і вони вже навіть не допомагали. Тоді я пішла до однєї з лікарок. І дуже дякую лікарям, які залишилися тоді в окупації і допомагали нам всім", — розповіла Ангеліна.
Виїхати з Білозерки подружжя Вєтрових змусили обстріли російської армії.
"Нас звільнили 11 листопада, а 19 числа перший раз сильно обстріляли. Я тоді була в магазині. Це були касетні ракети. Як тільки воно взірвалося, мені здавалось, що просто над головою. І ще був чоловік в магазині. Я так крикнула, що лягаємо всі. Ми полягали, і наш магазин прошило сім чи вісім осколків. Позаду розірвалася ще частина цієї касети. Просто над головою літали, просто дзеленчали по цих стійках в магазині. І все. Це була остання крапля, і ми вирішили виїхати", — говорить жінка.
Ангеліна Вєтрова та її книга "Щоденники окупації". Ангеліна Вєтрова
У "Щоденниках окупації" Ангеліни Вєтрової, де описані події від початку окупації, останній допис датований 24 листопада — днем виїзду з рідної Херсонщини.
"Ми виїхали, та їхали дорогою, яка була порита вибоїнами, і вздовж дороги ми бачили - там ракета стирчить, там якийсь БТР чи танк підбиті. А десь посередині дороги був якийсь міст — і половина його була зруйнована. Біля Посад-Покровського це було. І дощ якийсь такий додавав страху. Страшно було по цій дорозі їхати. І коли ми під'їхали до Миколаєва, нас зустріли привітні наші українські військові і жовто-блакитний бігборд. У мене було таке внутрішнє почуття, ніби я вилізла з нори. Тепер над тим відчуттям можу сміятися. На той же час сміх бував нечастим. У "Щоденниках війни" радість можна побачити лише в кількох рядках", — каже жінка.
Після виїзду з Херсонщини Вєтрови знайшли прихисток у родичів у Миколаєві. В цей час Ангеліна оприлюднила свої окупаційні дописи в своєму Інстаграм. Старший син був ініціатором публікування, він тоді зробив й ілюстрації. Євген, який уже багато років живе в Польщі, до кожного маминого допису за допомогою штучного інтелекту зробив картинку. Невдовзі до Ангеліни зателефонувала незнайома дівчина.
"Вона сказала, що працює перекладачем у "New York Times" і що журналіст Джеймс Варіні хоче взяти у нас інтерв'ю. Ми погодилися. Потім, коли вони приїхали, з'ясувалося, що він пише статтю саме про Білозерщину, як Білозерщина жила в окупації. І в цій статті не тільки інтерв'ю зі мною, а з іншими білозерцями. Потім через деякий час приїхав фотограф — це фотожурналіст всесвітньо відомий Паоло Пелеґрін. Він зробив фото наше для цієї статті, але там є фото і інших білозерців. Стаття вийшла в Нью-Йорку, а в моїх "Щоденниках" є QR-код в книжці, за яким можна зайти і прочитати її англійською мовою," — розповіла Ангеліна.
Євген Вєтров є головним редактором цієї книжки, тому що він готував макет, він зробив всі картинки. Книжка двомовна: з одного боку українська, з іншого — англійською мовою.
"У нас є перекладачі як Іван Топоров, і ще англійську мову коригували американці. Вони погодилися і перечитували весь текст, підправляли його емоційно до англійської мови. Я думаю, що це дуже класно, що до цього проєкту доєдналися американці. Ми вирішили перекласти англійською, бо побачили цікавість у американців, у інших європейців до України, до війни, до окупації. Тому ми вирішили зробити цю книжку ще й англійською для того, щоб увесь світ зміг прочитати правду про окупацію Херсонщини російською армією," — говорить авторка.
Прибуток від реалізації "Щоденників окупації" стовідсотково йде на ЗСУ — на підрозділ, де служить молодший син Вєтрових, Костянтин.
"Син пішов добровільно. Навіть по здоров'ю в нього є обставини — можна не йти служити. Але він пішов, бо дуже патріотичний. Ми так і вирішили надрукувати цю книгу, щоб ця вона стала донатом для підрозділу, де служить Костя. Тому що раніше ми збирали теж, неодноразово. У Facebook ми збирали на Starlink — він був зв'язківець. Потім збирали на два дрони. Потім ще збирали на всякі штуки, що допомагають з цим - антени різні тощо. Люди допомагали у Фейсбуці швидко, збори закінчувалися. Ми дуже всім вдячні. І, до речі, на цю книгу, щоб видати її, ми також збирали донати в банку на Фейсбуці. Ми назбирали грошей і видали 150 книг", — каже Ангеліна.
Якщо наклад "Щоденників війни" швидко розійдеться, подружжя планує замовити ще один. Ангеліна говорить, за цими рядками лишилося дуже багато інших спогадів, але писати нову книгу поки не планує.
"Я про це неодноразово думала, навіть обговорювали. Але чомусь зараз не вистачає емоційних сил. Зараз є нові обставини життя. Нам вдалося знайти нове житло, хоч і тимчасове. Соціальна служба в Миколаєві запропонувала нам пілотний проєкт для пенсіонерів, і тепер ми живемо в Миргороді на Полтавщині. З нами живе ще мама Сашина, їй 82 роки. Вона жила на Запоріжжі, в Гуляй-Полі. Залишилася сама, будинок розбомбили, тож тепер вона з нами," — розповідає Вєтрова.
Додому в Білозерку подружжя повернутися не може через обстріли.
"Приблизно рік назад був сезон черешні. А в нас на городі кілька дерев, і так хотілося зірвати. Тож вирішили поїхати. Було тихо, ми навіть переночували, думали з чоловіком, може повернутись. Наступного дня я залізла на черешню з відерцем, рву — і раптом над головою засвистів снаряд. Я звідти миттєво злізла, в підвал заховалися, тоді сім чи вісім снарядів ще вибухнули. Тоді священика вбило на подвір'ї церкви. І бажання повертатися в нас зникло. Я взагалі не знаю, як люди там живуть, і як вони все це переживають," — каже Ангеліна Вєтрова.
Суспільне Херсон