Пілот FPV-дронів Яна Залевська: "Стався спалах. Я відбила рукою. Кричу хлопцям: "Приліт! Я – "300"!"

Яна Залевська на позивний Мультик – пілот FPV-дронів 59-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Якова Гандзюка. Їй 23 роки. До повномасштабного вторгнення була у декретній відпустці, навчалася на масажиста. Планувала переїхати до чоловіка до Канади і там продовжити навчання й піти працювати. Але 24 лютого 2022 року ці перспективи були зруйновані.



 Яна півтора місяця провела в окупації у рідному Херсоні. Після цього вирішила йти на війну. Була військовим журналістом, потім – бойовою медикинею, але в певний момент зрозуміла, що психологічно більше не справляється. Вивчилася на оператора дронів. Півтора року працювала на FPV. Однак четвертого серпня була поранена – її атакував ворожий безпілотник, коли виходила з бліндажа. Їй сильно посікло обличчя та тіло, отримала четверту контузію. Нині лікується у Львові, але хоче повернутися на фронт. Ми у нашій розмові згадали весь шлях, який моїй героїні вже довелося пройти на цій війні.

залевська

- У вас тато – військовий. Чи обговорювали ви з ним те, що може розпочатися повномасштабна війна?
- Я до повномасштабної війни всім цим взагалі не цікавилася. Мені здавалося, що я ще дитина та взагалі до того всього не маю жодного стосунку. Війна тоді була далеко. Тільки на словах знала, що це. А 24 лютого 2022 року тато сказав: "Збирай речі та їдь до Канади". Я десь дві години подумала і відповіла: "Ні, я залишаюся в Україні".

- Чому? У вас маленька дитина, ви в Херсоні…
- Я подзвонила батьку своєї дитини. Ми вирішили, що її обов’язково треба вивозити з Херсону. Домовились, що він поїде на Захід України, а я долучуся до війська.

- Ви півтора місяця провели в окупації. Як це було?
- Спочатку ми вірили Арестовичу, що за два-три тижні все закінчиться (посміхається. – О.М.). Вони минули, і ми зрозуміли - стає лише гірше. Херсонська молодь створила групу в Телеграмі, де ми домовлялися про мирні мітинги. У нас було місце зустрічі, звідки вже йшов великий марш. Дехто був у вишиванках, інші – з прапорами. Ніхто не хотів, щоб у Херсоні була росія. Тому люди виходили на танки з голими руками.

- Боялися?
- Страх інколи з нами робить такі дива, що ми самі в шоці зі своїх дій. Ми на мітингу познайомилися з хлопцем, який з прапором України заліз на танк із літерою "Z", ще й проїхав метрів сто. Страх реально кудись зникав. У нас же не було ніякої зброї. Розказували, що у військкоматі комусь видали десять автоматів і на тому все. У нас не було поліції. А із військових – 59-та бригада, яка виходила на Антонівський міст.

- Знаю, що ви спілкувалися з росіянами.
- Ми вдень йшли з дівчатами після мітингу. Біля телевишки стояла група росіян. Вони нам: "Мы пришли вас спасать". Відповідаю: "Когда спасают, газом, как нас на митинге, не травят". У них до мене був якийсь нездоровий інтерес. Хоча я без макіяжу, в якомусь непримітному одязі, але все одно він був. Ну, ви розумієте. Коротше, я їм сказала: "Я в такие игры не играю. А вы не сможете меня убить. Убью вас я". Вони посміялися і відпустили.

Десь за два тижні мені сестра знайшла чоловіка, який вивозив свою родину до Львова. Вони мене відвезли до Миколаєва до тата. Так я потрапила до військової частини. Тато думав, що я з ним потусуюся пару тижнів та поїду до Польщі до брата, мами. Я кажу: "Ні, я хочу служити. Точно йду до армії".

залевська

- Як відреагував тато?
- Був в шоці (посміхається. – О.М.), але підтримав.

- А мама?
- Просто благословила.

- Ви починали свій шлях військовим журналістом. Чому, зрештою, вирішили воювати? Можливо, щось вразило?
- Мені пощастило, що я почала з військової журналістики, тому що змогла все побачити зсередини – як організовується, як проходить. Якось відчула, що мало роблю для того, щоб наблизити перемогу. Хоча для мене військові журналісти – це теж люди-титани. Вони в такій самій небезпеці. Ми їх возили на позиції. Наприклад, приїжджав Юрій Бутусов і разом зі штурмовиками виходив на штурми.

залевська

Але у прийнятті рішення я зачепилася за бойових медиків. Знімала про них сюжет. Мені було і страшно, і виникло бажання їм допомогти. Сказала татові, що хочу ще більше зануритися у військо. Він мене познайомив з моїм наступним командиром розвідувальної ударної групи "Гамлет". Мене відправили на курси медика. Пройшла навчання в Києві, після чого вісім місяців прослужила при штурмовій групі бойовою медикинею. Але зрозуміла, що треба змінювати сферу діяльності, тому що було дуже важко. Це ж робота не лише з пораненими – людьми, яких ти знаєш особисто, а також із їхніми сім’ями. Морально вкрай складно. І тут питання навіть не у віці – мовляв, мені був 21 рік, тому так реагувала. Я вже багато надивилася на цій війні.

залевська

- Тут ще свою роль грає рівень емпатії. Однак об’єктивно:це важке випробування…
- Саме так. Ти ж з цими хлопцями 24/7. Ти їх проводжаєш на штурми, чекаєш звідти. А потім їдеш забирати їх поранених. Дуже важко… Командир побачив це і сказав: "Давай ти будеш перевчатися на пілота FPV".

- Ви до того могли уявити, що літатимете?
- Ні. Я вам більше скажу: свого часу навіть подумати не могла, що буду бойовою медикинею чи навіть військовою журналісткою (посміхається. – О.М.). Коли йшла в армію, і не уявляла, чим займатимусь, хто я, що я вмію? Мала лише дике бажання та ентузіазм навчатися, допомагати своїм та виконувати роботу. Все! Так само, як і зараз.

Чому саме пілотування? По-перше, я сиджу в бліндажі. Завдала удару і не чую, що там росіяни кричать. Взагалі по барабану! У мене психіка зараз реально вже трохи вирівнялася. По-друге, окрім знищення цілей, я ще ж допомагаю своїм – наприклад, можу дроном піднести аптечку до пораненого побратима, до якого не можуть швидко підібратися, а йому треба щось із медикаментів. Можу проводити розвідку. Загалом мені тут краще.

залевська

- А чому самеFPV?
- Я вмію літати на Мавіках. Але обрала саме камікадзе, тому що вони мені подобаються найбільше. Я не хочу розпилюватися на різні БПЛА. Краще бути топовим майстром в чомусь одному.

- На той час ці дрони не були таким масовим засобом ураження, як нині.
- Просто cфера FPV почала швидше розвиватися. Багато нових технологій, частот. Я півтора року працюю пілотом. За цей час наробила і помилок, і отримала хороші результати. Але, насправді, це велика командна робота. Одні розробляють, інші – літають, треті ремонтують. Тут багато важливих нюансів.

- Як і в комунікації…
- Інколи буває біда (всміхається. – О.М.). У кожного свій характер. Але ми знаходимо порозуміння.

- Ви у нашій розмові згадали Олексія Арестовича. Десь два роки тому, працюючи ще з Офісом президента, він говорив, що жінка на війні – це жах. Загалом у нашому суспільстві поки існує стереотип, що війна – не жіноча справа. Що б ви сказали тим, хто досі так вважає?
- Я щодо себе не сприймаю таке ставлення, що це не жіноча справа. Дивіться, я у 21 рік не поїхала до чоловіка в Канаду, а пішла на фронт. Тут все залежить від команди. У нас бувають непорозуміння через те, що я – жінка. Хтось думає, що мені дається якась поблажка. Хоча я на позицію виходжу на місяць без виїзду. Беру з собою все, що мені потрібно, й усе. Я прокидаюся на роботу, як і всі, несу важкі речі, повністю проходжу тренування і не пропускаю їх. Я на рівних! Але, справді, в армії присутній сексизм. Я з цим борюся два з половиною роки.

- Як?
- Була така ситуація, коли мені довелося найбільшому з групи дати п’яткою в око, щоб всі зрозуміли: лізти не можна!

- На яку його дію ви так відреагували?
- Він вирішив, що дуже гарний, і я його хочу. Знаєте, бути молодою красивою дівчиною в армії – це недолік.
Я також говорю з командирами. Пояснюю, що я прийшла сюди, вибачте, не за сексом, що мені не треба нагороди й медалі. Я тут працюю! Я взагалі дуже прямолінійна. Можу й послати прямим текстом. Так, підкатують, дуже наполегливо кудись кличуть. Роль польової дружини теж пропонували. Різне буває. Ми про це і з посестрами між собою говоримо. Намагаємося якось потроху зсередини викорінювати.

- У гендерному питанні є ще один нюанс. Про нього нещодавно говоривзаступник командира Третьої штурмової Максим Жорін – коли чоловік-командир не може відправити на складне й небезпечне завдання жінку, знаючи, що, скоріш за все, звідти можна не повернутися. Тому й припускає, що краще було б створити окремі жіночі бригади, щоб жінки командували жінками. Як вам така ідея?
- Я вам більше скажу – сама давно прийшла до такого рішення. Я планую повертатися на фронт. Як головна у групі екіпажу, планую у себе впровадити цю ідею – щоб у мене були підлеглі дівчата. Вже збираю для себе команду.

залевська

- Це спростить робочий процес?
- Сподіваюсь. Поки важко сказати, потрібно попробувати. Я дивлюся, щоб дівчата були, такі, як я – ідейні та вмотивовані. Навіть якщо фізпідготовка буде трохи не дотягувати, ми це питання врегулюємо. Я от не проходила курси молодого бійця. За свій рахунок їздила на навчання, а на бойових здобувала досвід. Адже одна річ навчатися в тиловому місті, інша – застосовувати знання на фронті. Знаєте, я ж дивлюся на наших дівчат і в шоці з того, на що вони здатні. Жінка може дуже чітко приборкати свої емоції та виконати свою роботу. Коли я була ще бойовою медикинею, ми мали протокол. Ти просто береш себе в руки – все одно: боляче тобі чи страшно, ти маєш працювати. Так само з FPV – є протокол, кожен виконує свої обов’язки. Думаю, мені з жінками буде легко. Не буде цього, кому і як посміхнулася – вже мінус сварка (посміхається. – О.М.).

- Розкажіть, яким був ваш перший політ?
- У полі стояв танчик. Він вже був підбитий, але росіяни ще могли відремонтувати – якраз щось під ним робили. Мені командир каже: "Тобі треба вразити нерухому ціль". Але ж до того потрібно пролетіти через свої позиції, потім – росіян. Я переживала, щоб донести, щоб РЕБ не посадив. Але влучила. Танк згорів вщент.

- А росіяни?
- Вилазили. Не знаю, чи вижили. Але як мінімум лишилися з контузіями та вражені уламками.

- Де ви воювали?
- На Херсонському напрямку вісім місяців, а решта часу – на Донбасі. Ми туди приїхали наприкінці 2022 року.

- Якраз в Бахмуті була важка ситуація…
- Я в сам Бахмут не виїжджала. Там були деякі наші хлопці. У мене напрямок, скажімо так, Донецьк. Не можу озвучувати конкретно.

- Що ви думаєте про російських військових?
- Їх дуже багато. Для них покласти сто своїх військових за день – раз плюнути. Розхідник. У нас просто немає стільки, розумієте?! У нас – не розхідний матеріал, а реальні люди. Ті, хто не навчався на військових спеціальностях, хто покинув своє звичне життя й прийшов сюди. Хтось був будівельником, бізнесменом, інший крутив шаурму. На фронті ж просто навчаються всьому з нуля й стають професіоналами своєї справи. А кількість росіян на полі бою зростає. Нищиш їх, нищиш, а їх все більше й більше, повзуть і повзуть. Я розумію, що наш ворог – це не дурачок, як нам намагаються розказати у "Телемарафоні". Це розумні люди, які багато років готувалися, щоб прийти й нищити нас. Їх цьому навчають. У них все набагато краще. Я читала їхню методичку. Вони навіть інформацію набагато якісніше подають, більш детально "розжовують". На жаль, наш ворог поки сильніший за нас.

- На жаль…
- Але те, що у нас більшість людей – титани, які відважно б’ються, це очевидно.

- Як вас поранило?
- Четвертого серпня була на позиції. Ми літали. Поруч – суміжні підрозділи. Мені треба було вийти з бліндажу. Я чую дрон. І тут зі мною зіграла злий жарт моя самовпевненість – ти ж за півтора року навчилася чути, як відлітає дрон. А він навіть не на нас летів. Але їхній пілот побачив, що я вийшла, і "заптурив" мене. Стався спалах. Я відбила рукою. Кричу хлопцям: "Приліт! Я – "300"!". Вони виходять, забирають мене під плечі. Почали дзвонити: "У нас поранило пілота!". Мене одразу на евакуацію. Вже ввечері я була в Дніпрі у лікарні Мечникова. Там мене стабілізували. Звідти відправили на Львів.

залевська

- Які у вас поранення? Бачу, що тіло, обличчя сильно посічені. Постраждали очі.
- В очах були уламки. В руках також – зараз вичищають, а потім прибиратимуть рубці. Опіки вже зійшли. Посічення ви бачите.

залевська

залевська

- Ще у вас чотири контузії.
- Але ж ми не всі записували. Перші дві думала, що я така розумна й молода, а вони – легкі. Однак всі разом дають про себе знати. У мене бувають провали в пам’яті. Також немає двох перетинок.

- Після Дніпра вас перевели до Львова. Розкажіть про своє лікування.
- Так. Мене знайшли "Неопалимі". Моїм обличчям займається Олександр Туркевич. Я їм дуже вдячна.

Хоча, знаєте, й у Львові не вдалося бути подалі від війни. Моя мама знімає тут квартиру. Поруч нещодавно (4 вересня. – О.М.) був приліт, коли загинула майже вся родина. Одна з дівчат була якраз волонтером "Неопалимих"…

- Вибачте, що поставлю таке питання, але воно може допомогти тим, хто має схожі ушкодження. У вас сильнопостраждало обличчя. Його ж не сховаєш під одягом. Як психологічно прийняли те, що з ним зараз?
- Насправді, мене поранення дуже змінило в сприйнятті й себе, й навколишнього світу. До повномасштабної війни хотіла собі підкорегувати носика (посміхається. – О.М.), а сьогодні вже ні - мене тепер все влаштовує. Коли йшла воювати, знала: може щось бути, зокрема й ампутація кінцівки. Тому морально готувалася. Зараз змогла себе прийняти. Нашу українську жіночу красу нічим не зіпсувати.

- Тому що українська жінка світиться зсередини.
- Саме так! Знаєте, коли мене почали постити російські пабліки з підписом, що я отримала поранення в курській області, зрозуміла: в цьому житті все роблю правильно, раз вони бояться 23-річної дівчини. Вони мені пишуть в соцмережах, погрожують. Я періодично видаляю.

- До речі, бачу в соцмережах, що ви поширюєте збори на дрони. В одному з постів написали таку фразу:"Я на державу не розраховую". Чому так?
- Я воюю за кошти, які заробила, і ті, які мені дає український народ, і завдяки волонтерській допомозі. Моя перша станція куплена за гроші, які зібрали люди. Треба було 54 тисяч гривень - мені допомогли. Вона досі працює та виконує свої функції. Чесно, просити було соромно. Тому потім я почала витрачати на свою роботу всі кошти, які заробляю. Трошки родині допомогла, себе в мінусі залишила. Це ж ненормально?

- Абсолютно! А президент же обіцяв на цей рік, який вже закінчується, мільйон дронів…
- Якби це так було, я б не просила у людей допомоги, не відкривала б збори. Тим більше один такий великий. З ним як вийшло? Я просто виставила його зі своєю фотографією та підписом "Обличчя не жіночої війни", і воно "зафорсилось". У мене все офіційно – через документи, чеки, звіти.


- Наостанок хочу пригадати ще одну вашу цитату:"Моя мета – побачити перемогу України своїми очима". Ви думаєте, коли це може статися? Навряд йдеться пронайближче осяжне майбутнє. Але, може, вже зараз мрієте про щось?
- Мрію, щоб моя донька не йшла воювати. Я сюди прийшла заради неї. Але бачу, що робиться. Тож думаю, на жаль, і вона буде на війні…
Тут є важливий момент: поки люди не захочуть щось змінювати в країні, ми не зможемо добитися цієї перемоги. Поки вони не припинять чекати військових з фронту, щоб повернулися і все налаштовували, нічого не буде. Зміни потрібні зараз. Так, це страшно, подекуди радикально. Але якщо ми сьогодні не припинимо закривати очі на корупцію, несправедливість, у нас нічого не вийде. Якщо й надалі крастимуть, а до війська не доходитиме усе необхідне, то людям не треба питати, а коли ж перемога?!

Ольга Москалюк,"Цензор.НЕТ"
Фотота відео надані Яною Залевською