27 листопада в Україні вшановують День пам’яті жертв Голодомору. Голодомор – це геноцид українського народу, вчинений комуністичним режимом із наміром знищити цілком чи частково українську національну групу. Його жахливі психологічні і фізичні травми, що були завдані українському народові не загоїлися і дотепер.Про масштаби смертності історики та демографи сперечаються досі, через відсутність достовірних статистичних даних і політику приховування радянською владою масштабу голоду, число його жертв коливається від 3 до 7 млн.
Під час голодомору відбувалося цілеспрямоване знищення селянських традицій та культури, закривалися і руйнувалися церкви, нівелювалися основи життя, люди втрачали історичну пам'ять, культурну ідентичність, зв'язок із минулим, руйнувалася сімейна спадкоємність.
На думку голови Херсонської обласної організації «УДАР Віталія Кличка» Івана Бебко: «Голодомор фактично показав, що може статися із нацією, яка не має своєї національної держави. І яскравим прикладом на сьогодення, що буває з народом, який не вважає державні інститути важливим елементом свого існування. Український народ отримав жорстокий приклад того, що станеться, коли не ставши на шлях справжнього національного супротиву у 1917-21 рр. та обравши сторону пустих ідеологічних обіцянок комуністичних вождів. Поки Фінляндія, Польща, країни Балтії, рішуче відстоювали свою незалежність, наша політична еліта страждала хворобами соціалізму, розпускала боєздатну армію, ділила земельні ресурси. І коли потрібно було захищати землю від більшовицьких орд, то під рукою залишилися лише студенти та школярі (згадаємо Крути). Ми були відомі своєю співучістю, танцями, образотворчим мистецтвом, а деякі народи (наприклад Фінляндія) стали прикладом того, як треба боротися за свою незалежність, навіть якщо ворог повністю переважає тебе технічно і кількістю солдат. Недарма Черчілю приписують знамениту цитату: «Якщо країна між війною та ганьбою вибирає ганьбу, то вона отримає і війну, і ганьбу». Україна на додачу отримала ще й голодомор, і не один (1921, 1932-1933, 1946 рр».
Іван Якович, наголошує, що навіть сьогодні, бюрократи в Україні бояться власного народу більше ніж зовнішнього ворога, і не дозволяють українцям вільно володіти зброєю, мотивуючи це підняттям рівня злочинності серед населення. Хоча у тій же Швейцарії, володіння, використання зброї лежить у самому базисі їхніх традицій державотворчості та захисту своєї свободи та й демократії. Швейцарська збройова культура тримається на самому розумінні населенням його обов’язку перед конфедерацією, в її захисті, власній і національній безпеці та відповідальності перед співгромадянами. Кількість зброї на руках тільки цивільного населення оцінюють у 2,3 млн. одиниць, або три одиниці на десять жителів країни. Схожа практика існує також у Ізраїлі, Литві, Естонії, країнах, які мають сильних ворогів на своїх кордонах.
«Тому, в цей день, ми повинні, не тільки ставити «Свічку пам’яті» і повторювати фразу «Ніколи знову», а й зробити так, щоб історія нас чогось навчила. Забезпечити на законодавчому рівні, щоб поряд із свічкою у кожному вікні стояв кулемет або автоматичний карабін. І тільки після цього говорити із світом про свою миролюбність та споконвічну толерантність Україна буде сильною», - каже Бебко.