Частина гібридної війни Росії проти України — війна з культурою, особливо на тимчасово окупованих територіях. Росіяни знесли пам'ятники жертвам Голодомору в Маріуполі та Новій Каховці, знищують книги українською та забороняють українську мову, що класифікується як лінгвоцид.Але варто усвідомлювати, що росіяни вміють не лише знищувати, а й створювати свій культурний фон: вони відновлюють пам'ятники Леніну й повертають комуністичні топоніми, завозять підручники зі своєю версією історії.
Також вкладають колосальні гроші в будівництво нових об'єктів культурної інфраструктури — часто таких, які середньостатистичний мешканець Росії ніколи не бачив у своєму місті чи селищі.
"Спецстроительство" — це, за словами російських окупантів, зведення культурних осередків, яке ті провадять на загарбаних українських територіях. Будівництво здійснює "Военно-строительный комплекс Минобороны России" — тобто росіяни буквально воюють музеями, закладами освіти та культурними інституціями.
Варто зазначити, що масштаби побудованих об'єктів вражають — пересічні росіяни у своїх містах і селах, якщо це не Москва або Санкт-Петербург, не бачили такого за все своє життя. Музеї, виставкові й артцентри окупанти намагаються будувати "круто": вони виглядають сучасно (а не так, як більшість території Росії), мають мультимедійну експозицію тощо. Окрім цього, терміни, за які окупанти зводять нові споруди, рекордні — часто це пів року або рік.
"Военно-строительный комплекс" має свої соцмережі. Їхній YouTube-канал є відвертою пропагандою: "щасливі місцеві жителі" дякують Росії і Путіну за те, що вони отримали квартиру в новобудові після того, як їхню власну зруйнували бомби, а сюжети про будівництво закладів культури багатоповерхівок і дитячих садочків перемежовуються серією випусків "СССР на стройке", де розповідають про успіхи сталінських п'ятирічок і колгоспів.
Росіяни не лише не шкодують грошей на зброю, армію та ракети, а й вкладають чималі ресурси у створення власного культурного простору. Для чого їм це? Кремль хоче закріпити ідеї "русского міра" в головах людей, показати, що з Росією нібито приходить не геноцид, а цивілізація.
В експозиції можна побачити зображення російських державних діячів вперемішку з українськими, а також цитати, на яких базується світогляд росіян: "Не в силі Бог, а в правді", вислови імператора Алєксандра ІІІ: "У Росії є тільки два союзника — її армія і флот" й імператриці Екатєріни ІІ: "Я маю за честь бути «русской», я цим пишаюся, я буду захищати мою батьківщину і язиком, і пером, і мечем".
Також частиною виставки є мапа Росії включно з окупованими територіями і "поясненнями" до понять "Новоросія" та "референдум", а також описами порту Бердянська, Дніпровської ГЕС та Запорізької АЕС.
У сюжеті "Воєнстрою" директор музею Андрій Маслов говорить, що йому запропонували очолити музей і тому він приїхав на "нову територію".
"Буквально ще навесні тут були голі стіни зруйнованого заводу. І ось зайшли воєнні будівничі та спеціалісти фонду гуманітарних об'єктів — і у вересні вже був зданий цей прекрасний об'єкт. У ньому з'явилося нове життя та нові сенси", — говорить він.
"Візантійська стилістика в новому прочитанні" — так говорять окупанти про божевільного масштабу музей Криму в Севастополі.
Він має площу 15 тисяч квадратних метрів і складається з амфітеатру на 1200 місць, музеїв "Античності, Візантії і Християнства", а також молодіжних та дитячих центрів.
За словами окупантів, це проєкт "Патріаршої ради з культури", а роботи відбуваються за дорученням президента Росії Путіна та організаційної підтримки фонду "Моя історія". Наразі музей готовий "майже на 90 %". Комплекс планують відкрити у 2024 році.
Школу планують відкрити наприкінці весни 2024 року, а "военниє строители" побудували її менше ніж за рік. Пропагандисти називають її "навчальним закладом нового покоління" і з гордістю розповідають про п'ять комп'ютерних класів, "предпрофесійні" мистецькі програми освіти за п'ятьма напрямами та "серйозний відбір" дітей.
"Ми, як Попелюшки, вийшли з дуже-дуже бідних умов, а це та розкіш, яку нам подарували", — говорить в інтерв'ю директорка закладу Марія Костевич. Також, за її словами, дітям російських військових, що воюють проти України, буде надана перевага для вступу.
На території цього кластеру відбувається фестиваль "Таврида.АРТ" від організації "Росмолодь". У серпні 2023-го "Крим.Реалії" повідомляли, що влада Росії привезла туди сотні мешканців з окупованих територій України. Для них виступили декілька маргінальних російських артистів, зокрема Олег Газманов і Григорій Лепс.
Також на території кластеру росіяни планують відкрити академію творчого спрямування "Меганом".
Ірина Склокіна розповідає, що перетворення наявних та створення нових музейних інституцій, переписування історії, репрезентація переможців у музеях є універсальним підходом, пов'язаним зі зміною будь-яких політичних режимів або війнами, і не можна сказати, що це є чимось унікальним в історії.
Проте специфіка російської політики на окупованих територіях нині полягає в тому, що це перетворення в культурній сфері відбувається також на тлі й у тісному зв’язку з геноцидальними практиками, які проводить Росія. Це і депортації, і примусове позбавлення ідентичності, і насильницькі практики та вибіркові репресії проти тих людей, які є носіями української ідентичності чи висловлюють спротив режиму Путіна. За словами Склокіної, саме в цьому ключі слід відчитувати виставки й експозиції, які створюють на окупованих територіях сьогодні.
Ірина Склокіна також говорить, що специфічним і важливим аспектом для російської та радянської історії є збройні сили як патрон мистецтва і культури: "Історично величезними були ресурси, які виділяються на збройні сили в Росії і Радянському Союзі, що, власне, дає такий бомбастичний, грандіозний результат, який при цьому є чисто мілітарним продуктом".
Важливо розуміти, що ця культурна продукція не має стосунку до історичної науки чи серйозного залучення професійних фахівців-істориків, вона робиться руками так званих аутсорсових фахівців, говорить Склокіна.
"У випадку «Военно-строительного комплекса Росии» дуже часто йдеться про залучення дизайнерів, фахівців із піару, комунікацій —фактично пропаганди, але зовсім не про породження професійного історичного цеху, історичної професії. Саме тому йдеться про створення цілком нових, окремих інституцій, а не тільки про перетвоерення і пограбунок вже наявних інституцій".
Також важливий аспект, традиційний для Російської імперії і Радянського Союзу, який відзначає історикиня — "наздоганяюча модернізація", тобто використання західних ідей, трендів, моди, підходів. У випадку Росії це відбувається не в сутнісному вимірі, а лише в імітації зовнішніх форм.
"Тут я говорю про ідею ревіталізації закинутих, старих будинків — ми це виразно бачимо на прикладі закинутого колишнього заводу в Мелітополі, йому «надається друге життя» уже як культурній інституції. Це референс до практик пізнього капіталізму або постіндустріального суспільства, коли багато будівель втрачають свої функції, заводи закриваються, натомість замість них ми маємо ІТ-кластери, простори розваг і споживання, і зокрема культуру, історію, музейництво, виставки, як ті практики, які приходять у колишні виробничі простори", — говорить Ірина Склокіна.
Проте якщо в західних практиках постіндустріального суспільства йдеться передусім про залучення спільноти, митців, громади, малих бізнесів, які є рушійними силами перетворень колишніх закинутих будівель на культурні простори, то у Росії ми бачимо абсолютно протилежну вертикальну історію, пропаганду згори, яка ще й координується військовою структурою. Історикиня зауважує, що це не має нічого спільного із західними ініціативами, які викликані контекстом нового урбанізму, поверненням людей до центрів історичних міст, після того як вони жили в передмісті.
"Це принципово зовсім інші соціальні контексти і лише зовнішня імітація, мавпування цих модних західних речей".
Щодо наслідків культурної політики Росії Ірина Склокіна говорить, що, з одного боку, ми маємо всі підстави бути алярмістами і песимістами, адже практики, які розгортаються на окупованих територіях, є дійсно геноцидними, і їхньою частиною є пограбування й вивезення.
Але з іншого боку, історикиня висловлює скепсис щодо того, наскільки сильним може бути вплив Росії на погляди місцевого населення. Вона наводить приклад зі свого дисертаційного дослідження:
"Я з великим інтересом працювала з книгами відгуків відвідувачів Харківського музею 40–50-х років і подальших десятиліть радянського часу. Для мене було цікаво бачити не лише конформістські відгуки, які намагалися відтворювати ідеологічну мову, виключно дякувати, але й іронічні та навіть саркастичні коментарі, які прямо натякали на справжню думку людини щодо цієї експозиції".
Окрім цього, частина людей у коментарях відзначали досвід перебування в музеї як тілесний досвід, як відчуття перебування себе у культурному просторі.
Люди могли абсолютно ігнорувати зміст і характер викладу історичного матеріалу, який їм подавали, говорить Склокіна: "Вони просто отримали досвід так званої культурності — вони перебувають у теплому, світлому, красивому приміщенні, яке доносить до них якісь культурні речі, через що вони ставали містянами. Про що в принципі говорять і сьогоднішні дослідження — для багатьох людей відвідування музею чи мистецької виставки не є досвідом глибокого занурення у змісти".
Тобто, говорить історикиня, людська взаємодія з виставками і експозиціями є дуже багатоплановою: "Говорити, що російська пропаганда, яка насаджується на окупованих територіях, зробить людей безнадійними українофобами, інтегрує їх в рамки путінської Росії — я б цього не говорила. Це підтверджує і мій досвід дослідження радянського режиму, який був потужним у створенні інформаційної монополії, адже тоді не було інтернету, жодних альтернативних джерел інформації. Однак навіть дослідження цього досвіду говорить мені, що люди часом сприймали інформацію дуже критично і перверсивно, вміли реалізувати свої індивідуальні цілі, а далеко не були сліпими реципієнтами цієї пропаганди".
Суспільне Культура дослідило, як Росія встановлює свій культурний вплив та які масштабні й дорогі об'єкти будує на окупованих українських територіях. А також запитало історикиню Ірину Склокіну про те, до чого можуть призвести такі дії російських окупантів на захоплених територіях.
Що таке "спєцстроітєльство"
"Военные строители" — а саме так вони себе називають — працюють у тимчасово окупованому Мелітополі, Маріуполі та в Криму."Спецстроительство" — це, за словами російських окупантів, зведення культурних осередків, яке ті провадять на загарбаних українських територіях. Будівництво здійснює "Военно-строительный комплекс Минобороны России" — тобто росіяни буквально воюють музеями, закладами освіти та культурними інституціями.
Варто зазначити, що масштаби побудованих об'єктів вражають — пересічні росіяни у своїх містах і селах, якщо це не Москва або Санкт-Петербург, не бачили такого за все своє життя. Музеї, виставкові й артцентри окупанти намагаються будувати "круто": вони виглядають сучасно (а не так, як більшість території Росії), мають мультимедійну експозицію тощо. Окрім цього, терміни, за які окупанти зводять нові споруди, рекордні — часто це пів року або рік.
"Военно-строительный комплекс" має свої соцмережі. Їхній YouTube-канал є відвертою пропагандою: "щасливі місцеві жителі" дякують Росії і Путіну за те, що вони отримали квартиру в новобудові після того, як їхню власну зруйнували бомби, а сюжети про будівництво закладів культури багатоповерхівок і дитячих садочків перемежовуються серією випусків "СССР на стройке", де розповідають про успіхи сталінських п'ятирічок і колгоспів.Росіяни не лише не шкодують грошей на зброю, армію та ракети, а й вкладають чималі ресурси у створення власного культурного простору. Для чого їм це? Кремль хоче закріпити ідеї "русского міра" в головах людей, показати, що з Росією нібито приходить не геноцид, а цивілізація.
"Россия — моя история": музей у Мелітополі
"Россия — моя история" — саме так називається новий "мультимедійний історичний парк" у Мелітополі, збудований росіянами.В експозиції можна побачити зображення російських державних діячів вперемішку з українськими, а також цитати, на яких базується світогляд росіян: "Не в силі Бог, а в правді", вислови імператора Алєксандра ІІІ: "У Росії є тільки два союзника — її армія і флот" й імператриці Екатєріни ІІ: "Я маю за честь бути «русской», я цим пишаюся, я буду захищати мою батьківщину і язиком, і пером, і мечем".
Також частиною виставки є мапа Росії включно з окупованими територіями і "поясненнями" до понять "Новоросія" та "референдум", а також описами порту Бердянська, Дніпровської ГЕС та Запорізької АЕС.
У сюжеті "Воєнстрою" директор музею Андрій Маслов говорить, що йому запропонували очолити музей і тому він приїхав на "нову територію".
"Буквально ще навесні тут були голі стіни зруйнованого заводу. І ось зайшли воєнні будівничі та спеціалісти фонду гуманітарних об'єктів — і у вересні вже був зданий цей прекрасний об'єкт. У ньому з'явилося нове життя та нові сенси", — говорить він.
"Херсонес Таврійський": археологічний музей-заповідник Криму
"Візантійська стилістика в новому прочитанні" — так говорять окупанти про божевільного масштабу музей Криму в Севастополі.
Він має площу 15 тисяч квадратних метрів і складається з амфітеатру на 1200 місць, музеїв "Античності, Візантії і Християнства", а також молодіжних та дитячих центрів.
За словами окупантів, це проєкт "Патріаршої ради з культури", а роботи відбуваються за дорученням президента Росії Путіна та організаційної підтримки фонду "Моя історія". Наразі музей готовий "майже на 90 %". Комплекс планують відкрити у 2024 році.
Школа мистецтв у Севастополі в Криму
"Художньо-естетичний центр", або Севастопольська школа мистецтв — складова уже згаданого історико-археологічного парку "Херсонес Таврійський".Школу планують відкрити наприкінці весни 2024 року, а "военниє строители" побудували її менше ніж за рік. Пропагандисти називають її "навчальним закладом нового покоління" і з гордістю розповідають про п'ять комп'ютерних класів, "предпрофесійні" мистецькі програми освіти за п'ятьма напрямами та "серйозний відбір" дітей.
"Ми, як Попелюшки, вийшли з дуже-дуже бідних умов, а це та розкіш, яку нам подарували", — говорить в інтерв'ю директорка закладу Марія Костевич. Також, за її словами, дітям російських військових, що воюють проти України, буде надана перевага для вступу.
Арткластер "Таврида" у Криму
Арткластер "Таврида" неподалік від міста Судак, як ідеться в пропагандистських сюжетах, "концептуально нове освітнє середовище для представників культури мистецтва та творчих індустрій".На території цього кластеру відбувається фестиваль "Таврида.АРТ" від організації "Росмолодь". У серпні 2023-го "Крим.Реалії" повідомляли, що влада Росії привезла туди сотні мешканців з окупованих територій України. Для них виступили декілька маргінальних російських артистів, зокрема Олег Газманов і Григорій Лепс.
Також на території кластеру росіяни планують відкрити академію творчого спрямування "Меганом".
Аналіз культурних практик Росії на окупованих територіях
Про ознаки культурної політики Росії на окупованих територіях та до чого вона може призвести в перспективі Суспільне Культура поспілкувалося з історикинею Іриною Склокіною.Ірина Склокіна розповідає, що перетворення наявних та створення нових музейних інституцій, переписування історії, репрезентація переможців у музеях є універсальним підходом, пов'язаним зі зміною будь-яких політичних режимів або війнами, і не можна сказати, що це є чимось унікальним в історії.
Проте специфіка російської політики на окупованих територіях нині полягає в тому, що це перетворення в культурній сфері відбувається також на тлі й у тісному зв’язку з геноцидальними практиками, які проводить Росія. Це і депортації, і примусове позбавлення ідентичності, і насильницькі практики та вибіркові репресії проти тих людей, які є носіями української ідентичності чи висловлюють спротив режиму Путіна. За словами Склокіної, саме в цьому ключі слід відчитувати виставки й експозиції, які створюють на окупованих територіях сьогодні.
Ірина Склокіна також говорить, що специфічним і важливим аспектом для російської та радянської історії є збройні сили як патрон мистецтва і культури: "Історично величезними були ресурси, які виділяються на збройні сили в Росії і Радянському Союзі, що, власне, дає такий бомбастичний, грандіозний результат, який при цьому є чисто мілітарним продуктом".
Важливо розуміти, що ця культурна продукція не має стосунку до історичної науки чи серйозного залучення професійних фахівців-істориків, вона робиться руками так званих аутсорсових фахівців, говорить Склокіна.
"У випадку «Военно-строительного комплекса Росии» дуже часто йдеться про залучення дизайнерів, фахівців із піару, комунікацій —фактично пропаганди, але зовсім не про породження професійного історичного цеху, історичної професії. Саме тому йдеться про створення цілком нових, окремих інституцій, а не тільки про перетвоерення і пограбунок вже наявних інституцій".
Також важливий аспект, традиційний для Російської імперії і Радянського Союзу, який відзначає історикиня — "наздоганяюча модернізація", тобто використання західних ідей, трендів, моди, підходів. У випадку Росії це відбувається не в сутнісному вимірі, а лише в імітації зовнішніх форм.
"Тут я говорю про ідею ревіталізації закинутих, старих будинків — ми це виразно бачимо на прикладі закинутого колишнього заводу в Мелітополі, йому «надається друге життя» уже як культурній інституції. Це референс до практик пізнього капіталізму або постіндустріального суспільства, коли багато будівель втрачають свої функції, заводи закриваються, натомість замість них ми маємо ІТ-кластери, простори розваг і споживання, і зокрема культуру, історію, музейництво, виставки, як ті практики, які приходять у колишні виробничі простори", — говорить Ірина Склокіна.
Проте якщо в західних практиках постіндустріального суспільства йдеться передусім про залучення спільноти, митців, громади, малих бізнесів, які є рушійними силами перетворень колишніх закинутих будівель на культурні простори, то у Росії ми бачимо абсолютно протилежну вертикальну історію, пропаганду згори, яка ще й координується військовою структурою. Історикиня зауважує, що це не має нічого спільного із західними ініціативами, які викликані контекстом нового урбанізму, поверненням людей до центрів історичних міст, після того як вони жили в передмісті.
"Це принципово зовсім інші соціальні контексти і лише зовнішня імітація, мавпування цих модних західних речей".
Щодо наслідків культурної політики Росії Ірина Склокіна говорить, що, з одного боку, ми маємо всі підстави бути алярмістами і песимістами, адже практики, які розгортаються на окупованих територіях, є дійсно геноцидними, і їхньою частиною є пограбування й вивезення.
Але з іншого боку, історикиня висловлює скепсис щодо того, наскільки сильним може бути вплив Росії на погляди місцевого населення. Вона наводить приклад зі свого дисертаційного дослідження:
"Я з великим інтересом працювала з книгами відгуків відвідувачів Харківського музею 40–50-х років і подальших десятиліть радянського часу. Для мене було цікаво бачити не лише конформістські відгуки, які намагалися відтворювати ідеологічну мову, виключно дякувати, але й іронічні та навіть саркастичні коментарі, які прямо натякали на справжню думку людини щодо цієї експозиції".
Окрім цього, частина людей у коментарях відзначали досвід перебування в музеї як тілесний досвід, як відчуття перебування себе у культурному просторі.
Люди могли абсолютно ігнорувати зміст і характер викладу історичного матеріалу, який їм подавали, говорить Склокіна: "Вони просто отримали досвід так званої культурності — вони перебувають у теплому, світлому, красивому приміщенні, яке доносить до них якісь культурні речі, через що вони ставали містянами. Про що в принципі говорять і сьогоднішні дослідження — для багатьох людей відвідування музею чи мистецької виставки не є досвідом глибокого занурення у змісти".
Тобто, говорить історикиня, людська взаємодія з виставками і експозиціями є дуже багатоплановою: "Говорити, що російська пропаганда, яка насаджується на окупованих територіях, зробить людей безнадійними українофобами, інтегрує їх в рамки путінської Росії — я б цього не говорила. Це підтверджує і мій досвід дослідження радянського режиму, який був потужним у створенні інформаційної монополії, адже тоді не було інтернету, жодних альтернативних джерел інформації. Однак навіть дослідження цього досвіду говорить мені, що люди часом сприймали інформацію дуже критично і перверсивно, вміли реалізувати свої індивідуальні цілі, а далеко не були сліпими реципієнтами цієї пропаганди".