«Естонія завжди вважала себе частиною заходу, а не сходу»

Що дозволило Естонії після розвалу Радянського Союзу не стати «другою Молдовою».«Радянська влада відібрала у нас можливість самим будувати свою країну і робити те, що ми вважаємо кращим для себе», — стверджує Мар’ю Лаурістін. Відома у себе на батьківщині політикиня, депутатка Європарламенту, почесна професорка Тартуського університету у 1980-ті роки була однією з ініціаторок створення руху за відновлення незалежності Естонії.

Родина, з якої вона походить, не менш відома: її батько Йоганнес Лаурістін був головою першого маріонеткового уряду Естонської РСР після окупації країни Радянським Союзом у 1940 році. У 1941 році батько загинув. За однією з найбільш ймовірних версій, його вбили співробітники радянського НКВС через відмову виконати наказ Сталіна про знищення естонських підприємств.

«Естонія завжди вважала себе частиною заходу, а не сходу»

До України Мар’ю завітала на запрошення Українського кризового медіа-центру та Естонського центру східного партнерства, де зустрілась з регіональними українськими журналістами. Найцікавіші моменти з цієї зустрічі записав і власкор «Нового дня».

Про журналістику в Естонії

Журналістика є важливою частиною національної культури. Коли в Естонії приймали закон про громадське радіо і телебачення, одразу вирішили, що саме вони повинні задавати стандарт журналістики. Зараз громадське ТБ і радіо користуються у нас великою довірою. Також естонці звикли платити за інформацію, навіть онлайн.

Нинішня аудиторія медіа є дуже сегментованою. Завдяки інтернету та соцмережам кожна людина обирає щось своє та перебуває ніби в «мильній бульбашці». Щасливої для журналістів ситуації, коли всі читали надруковані матеріали і їх обговорювали, вже нема. Але нинішні медіа це не лише новини і не лише журналістика. Ними користуються люди не просто з різними поглядами, а й з різними емоціями, різним ставленням до тих чи інших подій. Медійний ландшафт змінився дуже сильно. І журналістам треба його розуміти.

Одна з найбільших естонських газет Postimees донедавна належала норвезькій компанії. Та її продала місцевому «фармацевтичному» мільйонеру, спонсору консервативної партії. Новий господар почав видавлювати з видання журналістів, які були критичні до цієї партії. Але це не пройшло непоміченим. На захист колег піднялись усі медіа Естонії. Журналістська солідарність у нас дуже сильна.  

«Мене виховали підпільницею»

Звісно, я була свого часу членом Компартії. Викладати журналістику, будучи безпартійною, в Радянському Союзі було неможливо. Але оскільки я виросла в родині революціонерів-підпільників довоєнної Естонії, вони мене виховали підпільницею. І антикомуністкою. 

Я бачила, що витворяла Компартія з людьми. Тому ще на конгресі Народного фронту у 1988 році сказала, що не хочу, щоб в Естонії колись були такі політичні сили, які б могли робити з людей слухняні гвинтики. На жаль, саме це у нас відбувається сьогодні. В Естонії з’явилась радикальна права популістична партія, яка намагається використовувати людей і командувати ними. На щастя, в нашій правовій державі їм не все це вдається в повній мірі.

«Багато естонців пам’ятали часи незалежності»

Весь час окупації Естонії наш прапор та наше посольство перебували в Державному департаменті США. Це нам дуже допомагало. В цьому сенсі політика невизнання окупації Естонії грала велику роль. Хоча західні країни, звісно, більш за все побоювались, що СРСР розпадеться і незрозуміло хто потім залишиться з його ядерною зброєю. 

«Естонія завжди вважала себе частиною заходу, а не сходу»

Естонія з 1958 року дивилась фінське телебачення, тому після розвалу СРСР Захід нас не «налякав». Та й у радянській системі ми були значно менше часу, ніж та ж Україна. Багато наших громадян ще пам’ятали часи незалежності до війни. 

Коли ми почали свій шлях до свободи, то були переконані з самого початку, що наше майбутнє тільки в Європейському Союзі. Звісно, і тоді, і тепер у нас вистачає людей, які говорять: «Навіщо це? Навіщо ми вийшли з одного союзу, щоб вступити до іншого?» Але таких меншість. Ми завжди хотіли, щоб у світі на нас дивилися не як на частину сходу, а як на частину заходу. Це було вкрай важливо для нашої національної ідентичності. 

Ми й самі завжди вважали себе частиною заходу. Це складалось історично. Навіть наших селян звільнили від кріпосного права на початку ХІХ століття – набагато раніше, ніж у Російській імперії. Естонські селяни до середини ХІХ ст. уже почали створювати власні фермерські господарства. 

На жаль для Естонії наші сусіди були дуже обережні по відношенню до СРСР. Часто вони просто закривали очі на анексію нашої країни. Хоча робили вони це по-різному. Фінляндія закривала обидва ока, але не закривала рота, щоб отримувати те, що міг їй дати Радянський Союз. Швеція закрила одне око. З одного боку вона нібито визнавала СРСР, а з іншого – приймала естонських біженців і давала їм можливість вижити. 

«Законів приймали багато і швидко»

Часто у нас питають: як Естонії вдалося? Все дуже просто. Тому що ми дуже сильно хотіли. 

Для нас було неприйнятним ані на секунду залишатися в тій радянській системі. Адже радянська влада відібрала у нас можливість самим будувати свою країну і робити те, що ми вважаємо кращим для себе. Тому в перші роки відновлення незалежності на початку 1990-х ми все «рубали з плеча». 

Головним для нас було очиститись та почати все спочатку. Ми одразу прийняли нову Конституцію, працювати над якою почали ще до виходу з СРСР. Ми не уявляли, як усе це буде в реальності. Але знали, що дуже сильно хочемо цього досягти. 

Після розвалу СРСР естонське суспільство було дуже м’яким, ніби «розплавленим». Воно запросто могло приймати якісь форми. Це дозволило дуже швидко прийняти багато необхідних законів. Радикально була вирішена проблема власності. З одного боку, ми одразу повернули приватну власність на землю і вирішили питання продажу землі іноземцям. Перехід до ринку викликав шок. Але цей шок був набагато сильнішим за той, що переживає зараз Україна. Адже ми провели реформу одразу ж після радянського строю. На відміну від вас.

Один із перших законів у вже незалежній Естонії був про повернення земель їхнім власникам. До Другої світової війни більшість ділянок належали фермерам і у багатьох залишились документи про право власності. Після прийняття цього закону вони отримали можливість повернути свої землі. Зараз державних земель дуже багато – приміром, під лісами. Найбільша проблема, яка стоїть сьогодні, пов’язана з бажанням муніципалітетів самостійно нею розпоряджатися. 

«В Естонії могло бути друге Придністров’я»

Якби ми не увійшли до ЄС, то Естонія сьогодні була б такою як Молдова. До речі, коли я на початку 1990-х років входила до комісії при Михайлі Горбачові з питання балтійських країн, то вже тоді бачила, як у Москві розробляли плани з дестабілізації сусідніх територій. Потім саме це сталося в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, а тепер уже в Україні. 

Те саме загрожувало і Естонії. Пам’ятаю, як я їздила до Кохтла-Ярве і Нарви, де заявляли про створення своєї «автономної республіки». Мене – представника Верховної Ради Естонії – не пропускали до міст якісь хлопці з червоними пов’язками. В Москві вже попереджали, що «автономній республіці» бути. Зрештою, місцеві жителі не підтримали подібні «ініціативи» і не захотіли шукати щастя в іншій країні. 

Переконана, про свій вибір вони не шкодують. 

Записав Олег БАТУРІН.

Київ

Фото автора.