Кореспондентка Укрінформу побувала у громаді й побачила, як виживають цивільні люди, які побували у самому пеклі, а нині, попри все, відновлюють життя – серед мін та руїн.БОБРОВИЙ КУТ: “ПОВЕРНУВСЯ, БО ТУТ – ДІДІВСЬКА ХАТА”Ми їдемо з боку Миколаївщини, і перший населений пункт Калинівської громади – Бобровий Кут (ще кажуть Бекут).
У Вікіпедії можна прочитати, що це – колишня німецько-єврейська колонія. Вважається, що село взірцеве в плані відновлення. До слова, за програмою «Пліч-о-пліч» тут працювала Дніпропетровська область.
Староста Бобровокутського старостинського округу Любов Кравець розповідає, що до округу входить два села – Заповіт і, власне, Бобровий Кут. Проживає в окрузі 283 людини, із них – 71 дитина та 64 пенсіонери. Кравець каже, що більше 20 місцевих чоловіків тепер служать у ЗСУ. До широкомасштабного вторгнення тут проживало 400 людей, із них 96 перебули війну на місці. П'ятеро загинуло під час обстрілів. Села округу рік були без світла.
У Бобровому Куті дійсно багато будинків із новими дахами. Йдемо з пані Любою вулицею, вона розповідає про обійстя. Ось хата, де мешкає родина з шістьма дітьми, а далі – будинок фермера Геннадія Якимчука. Зустрічаємо його самого. Чоловік каже, що виїжджав із родиною з села, і окупанти геть розікрали його домівку: не погребували ні меблями, ні побутовою технікою, ні котлом, навіть розетки повиривали. Дах його будинку також перекрили будівельники з Дніпра, а вікна фермер повставляв сам. Повернувшись до села, Геннадій одразу взявся до роботи: посіяв пшеницю, соняшник. Уся його техніка була побита, та він її відновив.
Фермер у Бекуті з дружиною, будинок відновлений і староста села- Спочатку ми розміновували поля, палили пшеницю, що на них лишалася, – каже фермер.
Каже, що повернувся, бо тут – дідівська хата, де він виріс, рідна земля.
- Мамину хату спалили. Вона – на братові, він живе у Херсоні й хоче її відбудувати, – додає.
Біля хати фермера – вулики, але бджіл не чути: пропали під час окупації.
У Бобровому Куті 81 будинок відновили за програмою «Пліч-о-пліч», 27 допомогла відремонтувати благодійна організація «Солідарність». Пані Люба каже, що дніпропетровські будівельники працюють швидко і якісно, у пів сотні будинків відновили не лише дахи, а й фасади.
- “Пліч-о-пліч” самі відбудовують, а від “Солідарності” приїздить комісія: обстежує будинки, дивиться, що потрібно замінити та виділяє кошти. Потім людина сама наймає бригаду і звітує чеками, – каже староста.
Пані Люба каже, що найняти бригаду, яка перекриє дах, обійдеться десь у 20 тисяч гривень. Пояснює, що зараз ремонтують за програмами лише ті будинки, де мешкають люди.
ТЕПЕР СЕЛО – ЖИВЕ
“Бобровий кут” був у окупації вісім місяців. Пані Люба розказує, що росіяни викрали та катували її чоловіка.
- З усіх «гріхів» – що я була старостою і два племінники – у ЗСУ. А хотіли, аби чоловік зізнався, що ми передавали інформацію українським військовим. Ще чотирьох чоловіків із села забирали «на яму», згодом відпустили, – каже жінка.
Додає, що доля одного односельчанина невідома: під час окупації росіяни його сильно били, він зник.
- До мешканців ось цього двору зайшли росіяни, застрелили порося на 200 кілограмів. Кинули “взамін” шість банок “тушонки”, порося на причеп завалили і повезли. Захотіли росіяни курей – ловили кури, захотіли гусей – ловили, – ділиться староста.
Пані Люба каже, що їхнє село загарбники не мали часу замінувати. Цього не скажеш про берег Інгульця з Бекут
ського боку – на рибалку тут ходити не радять. І хоч поля і степ тут не такі небезпечні, як у сусідніх громадах, проте і тут люди підриваються у бліндажах.
Тепер село – живе: ось велосипедом їде дівчинка-підліток, а назустріч – троє хлопців років 10-12 у камуфляжі з іграшковими автоматами. Розповідають, що старші школярі вчаться онлайн, а з молодшими вчителі намагаються працювати очно. У старостаті запевняють, що всі, хто потребує, отримують гаджети для навчання.
Зустрічаємо на вулиці чоловіка. Знайомимося, це – пан Олександр. Ділиться, що він – на пенсії, тож хазяйнує: саме поїть бичків та теличку, має й корову, що пасеться недалеко. Його хата теж потрапила під відбудову. Пан Олександр із гордістю розповідає про сина, який служить у ЗСУ, а про реалії свого життя віджартовується.
Раніше село жило так: люди мали паї, худобу, виїжджали на роботу.
- До війни у нас було близько 150 корів, а зараз – 30. Під час окупації люди здавали тварин за безцінь – тисяч за п'ять, аби хоч щось отримати, – зазначає пані Люба.
ЗАЛИШАЮТЬСЯ ПРОБЛЕМИ З ВОДОПОСТАЧАННЯМ ТА ОСВІТЛЕННЯМ
Староста показує міст, який відновили у 2023 році: по ньому з Бобрового Кута можна дістатися до сусіднього села Заповіт.
Максим Кожем'якаНачальник Калинівської селищної військової адміністрації Максим Кожем'яка розповів, що в межах наступної черги «Пліч-о-пліч» у селі планували відновити одну з будівель і створити там геріатричний центр. Проте, додає чоловік, йдеться про будівлю 19 століття, яку включили до переліку об’єктів культурної спадщини, і її можна лише реставрувати. Тож ще кілька років зволікань – і зберігати не буде що, каже він.
Будівля геріатричного центруПитання водопостачання болюче і для Бобрового кута, і для Калинівського. На один населений пункт випадає 30 км трубопроводу. Зрозуміло, що це – не велике місто, тому коштів на відновлення системи від «а» до «я» не знайти. Але у селищній військовій адміністрації думають про проєкт відновлення однієї з свердловин, щоб частково покрити потреби громади у питній воді. Кажуть, що дуже треба провести геологічну розвідку, щоб не викидати грошей на вітер. У Бобровому Куті просять зробити свердловини для 15 будинків, які не мають води. Місцеві також кажуть, що треба відновити освітлення вулиць. Усе впирається у кошти.
Місцеві отримують двічі на місяць гуманітарну допомогу: продуктові пакети від благодійного фонду «Лелека» та всесвітньої продовольчої програми ООН Adra. Цьогоріч видавали посівні овочеві пакети, міжнародні організації також допомагали грошима тим, хто тримає худобу – на корми. Але щоб придбати ту корову, треба мати гроші.
МАЛА СЕЙДЕМЕНУХА: ЧИ Є РАЙ У ПЕКЛІ
Мала Сейдеменуха (Сейдеменуха із івриту – «Тихе поле») тепер вражає тишею. Село було під окупацією, а потім опинилося у самому пеклі – на «нулі».
Інколи тут проїздить машина, вулицями ходять гуси, десь чути корову, але людей – майже немає.
Наталія Муравчук- Волонтерка Тата Кеплер допомогла перекрити будинки, оплачувала роботу і матеріали. Відновили 12 будівель – у кого – будинок, у кого – кухня, – розповідає староста Благодатівського старостинського округу Наталія Муравчук та додає, що люди нині мешкають, власне, лише у цих 12 дворах.
Решта будинків – вщент потрощені, або господарі не повертаються. Усе заросло травою і бур’янами, десь видно квіти – свідчення того, що тут колись дбали про красу. Чуєш стукіт у дворах – але то лише вітер грається зі шматками бляхи.
Пані Лариса веде мене до свого двору, вірніше до того, що від нього лишилося після ударів «Урагану». Вони з чоловіком пережили чимало обстрілів, після чого виїхали до Києва, де жили з дітьми. Потім чоловік помер, а жінка, взявши його прах, повернулася на Батьківщину. Тут вона живе у друзів, тут відчуває себе потрібною, тут їй – найкраще. Що далі робити у свої 66 років – поки не знає.
- Жили з хазяйства, заводили по чотири корови, бички були, городи засівали. Коли нам хату знесло, ми відв’язали худобу. Уже коли повернулася, то під Калинівським, де розтяжки були, дивлюся, лежить моя жовто-ряба Мілка, а де ділася красна Янка – не знаю. І де тільні телиці – невідомо, напевно, десь по полях повзривалися, – каже пані Лариса.
Вона веде мене селом, показує ту чи іншу розвалену хату і коментує, хто де жив, як люди заробляли на те житло, щоб на старість бути у комфорті, як приїздили влітку в село діти та онуки. Пані Лариса прожила тут понад 40 років.
- То смієшся, то дурієш, а нічого не вернеш… Усе життя, яке було до 2022 року, – все пішло, – каже.
Під час окупації в селі стояли “денеерівці”. Тут був їхній штаб, катівня. Пані Лариса ділиться: окупанти їй пояснювали, що прийшли, “аби захистити”, “щоб земля її американцям не дісталася”.
ЗАЛИШИЛА СЕЛО ОДНІЄЮ З ОСТАННІХ
Наталія Муравчук замінила на посаді старости Благодатівського старостинського округу загиблого під час обстрілу влітку 2022 року Віктора Яценка. А до 24 лютого 2022 року вони з чоловіком займалися господарством, тримали магазин.
Пані Наталія раділа, що її чоловік (колишній поліцейський) і 15-річний син (спортсмен) змогли вибратися з окупації. Вона ж залишила село однією з останніх, коли йшли активні бойові дії, і повернулася за 10 днів – однією з перших. Вибиралися з села під обстрілами, вивозили на тачці 92-річного батька.
Розмовляємо з жінкою – вона і плаче, і сміється. Плаче, згадуючи про окупацію, обстріли, як навколо горіли будинки. Сумує за сином, який уже два роки живе у німецькій родині, проте посміхається, розповідаючи про його успіхи.
Навколо її обійстя – мурований паркан. Коли заходиш до двору – наче потрапляєш в оазу: тут квіти, виноград, співають шпаки, чути, як гудуть бджоли у вуликах. Навіть не одразу звертаєш увагу на розбитий обстрілами гараж. Десь на випасі ходять баранчики (ті, що тримали до окупації, зникли). Господар Петро трохи накульгує, у нього – протез: чоловік підірвався у посадці на міні. Каже, що для нього найкращий психолог – родина: два сини, старший із яких – у ЗСУ, та дружина.
Показує поклеєні вулики, що були розтрощені після обстрілів – складав їх, як “Лего”. Тепер має 31 бджолину сім’ю.
- Бджоли перезимували поганенько, корму мало, бо нікуди вулики не вивезеш, та й немає на чому вивезти – машина розбита, – бідкається.
Питання – куди вивозити, дуже складне, бо заміновані і поля, і ліси, і посадки, й узбережжя Інгульця. Проте пан Петро вперто продовжує свою роботу біля бджіл, в Інтернеті вивчає новинки, щоб доглядати за ними.
ПетроУ дворі – кішки, вони теж пережили обстріли та контужені, а собака-алабай загинула.
“ХОЧУ В СУХИЙ СТАВОК, АЛЕ НЕ ПОВЕРНЕШ, ЩО БУЛО”
У старостаті – п’ять сіл. Два з них – Сухий Ставок та Андріївка – знищені вщент.
- Сухий Ставок – село в степу, там були багатодітні сім'ї, люди жили дуже дружно. Навіть якби хтось хотів повернутися – де жити? Навіть якби хто хотів купити будинок – немає де, все розбите. У нас є людина, яка каже: “Хочу в Сухий Ставок, але не повернеш, що було”. Усі ми стали іншими, – каже староста округу.
Та все ж, коли люди повертаються, у старостинському окрузі для них також шукають програми, щоб відновити житло. Благодатівка – найбільше село старостату, що потрапило під відновлення за різними програмами, зокрема й «Пліч-о-пліч».
- Шкода, що не беруться відновлювати будинки, де люди не проживають. А куди їм повертатися, якщо немає де жити? Замкнене коло. Це добре, якщо поряд ті, хто може прихистити... У нас люди тримали худобу, здавали молоко, а тепер? Навіть там, де розміновано, крок ліворуч-праворуч..., – зауважує пані Наталія.
Інфраструктура тут зруйнована. У старостаті встановили мобільний ФАП.
БЕЗ «РУССКОГО МІРА»
Отець Віктор сам із Антонівки, що в передмісті Херсона. У Калинівській церкві він тимчасово виконує обов’язки настоятеля. Храм за волею вірян перейшов у підпорядкування Православної церкви України.
Отець ВікторСвященник розповідає, що люди приходять не лише на службу: комусь треба виговоритися, розповісти про пережите, зокрема, й про жахи окупації.
Біля церкви частина паркану перетворилася у меморіал односельчанам, загиблим під час окупації з березня по листопад 2022 року. Тут встановлена меморіальна табличка і залишки ракети від «Смерча». Таких ракет тут падало багато. Автор меморіалу – художник, староста храму Дмитро Квецько. Чоловік пережив окупацію і помер у 67 років.
Із Калинівського ми переїжджаємо через місток у Краснолюбецьк.
Як розповідає начальник Калинівської СВА Максим Кожем'яка, це село планують перейменувати на “Коханівку”. Біля Пункту незламності, що розташувався у звичайній сільській хаті, нас зустрічає його керівниця Євгенія Франасюк. Саме цього дня тут відкрили соціальну пральну, з чим допоміг благодійний фонд «Волонтер». Зранку вже десятеро людей скористалися послугами пральної, дві машинки та сушарка працюють на повну.
Євгенія ФранасюкУ Пункті незламності проводять різноманітні заняття для дітей, сюди підвозять гуманітарну допомогу.
- Велику допомогу надають «Лікарі без кордонів», до них на прийом приходять по 30-40 людей. У Калинівське таки далеченько йти до лікаря, а тут на місці приймають. Психологи приїздять, юристи, – пояснює пані Євгенія.
У селі наразі – 240 людей, із них – 37 дітей. Проживає й 25 внутрішньо-переміщених осіб, зокрема – херсонці та бериславці. Їх поселили у будинки, звідки місцеві виїхали – власники не проти.
У Пункті незламності зустріли пані Тетяну, яка виїхала з Новоберислава. Жінка тихенько розповідає про розбиту хату в рідному селі, каже, що немає вже й батьківської хати у Бериславі.
- Голі-босі приїхали. Чи повернемося, чи ні – не знаю. Телефонували туди, кажуть, що «Градами» б’ють, – каже пані Тетяна.
Жінка вдячна, що їх тут прийняли і допомогли облаштуватися.
- У селі люди тримають корів, молоко збирають. Ціна зросла: було по 9 гривень за літр, а буде по 12, – каже пані Євгенія.
Тут тримають кіз, свиней, курей. Іноземні благодійні організації також допомогли з коштами на корми худобі.
- Люди не проти розводити птицю і свиней, більше на них перейшли, бо велика рогата худоба потребує сіна та пасовиськ, – каже пані Євгенія. Біда спільна для всіх – заміновані території.
Станція КалінідорфДалі ми рушаємо на станцію Калініндорф (їй пропонують повернути назву Сейдеменуха).
Максим Кожем'яка розповідає, що шлях до станції, ці шість кілометрів із села – це була «сіра зона», саме нею намагалися вибиратися з окупації місцеві. Наші стояли на станції, обстрілювали росіян з артилерії під прикриттям величезного ангару. Росіяни у відповідь били ракетами.
Калініндорф – суцільна руїна. На одному з вікон станції – напис “міни”. Проте нині станція – це про те, що життя повертається. Адже звідси приміським потягом місцеві можуть тепер дістатися до Миколаєва чи Снігурівки. Кажуть – хто до стоматолога, хто до нотаріуса, а дівчата й до салону краси їздять.
МЕТАЛОШУКАЧІ ТА АУКЦІОН
По всій громаді – стрічки та таблички, що попереджають про мінну небезпеку. Узбережжя Інгульця небезпечне, бо міни – й у воді, й на березі. Місцеві кажуть, що буває мінування і в три ряди. Поля, посадки, ліски – люди тепер лише згадують із сумом, як їм колись радили розвивати тут зелений туризм. Те саме – зі зрошенням: до води нині не підійти.
Розмінуванням займаються співробітники ДСНС та військові. За словами начальника СВА, із 19 тисяч гектарів сільгоспземель уже розмінували близько шести тисяч.
Місцеві високо цінують тих, хто розміновує території.
- Люди знайшли російську рацію 50-х років минулого століття – ранцеву, важку. Хотіли віддати військовим, але ті сказали, що вона їм не потрібна. Тоді вирішили продати на аукціоні. Все вдалося, за отримані гроші купили два металошукачі військовим саперам, – каже Максим Кожем'яка.
А ще під час розмінувань знаходять тіла загиблих.
- Здається, росіяни відпрацювали цю територію, як полігон. Яких тільки мін не встановлювали, щоби земля була непрохідною. Розуміли, що жертвами будуть передусім цивільні. І розтяжки, й ОЗМ-72 («міна-жаба»), яку ще в Афганістані використовували, і міни дистанційного мінування, які скидалися зі снаряду “Смерч”, «лєпєстки» та інше, все, що мали, певне, в своєму арсеналі, – каже начальник СВА.
ШКОЛА: СКЛАДНИЙ І ДУЖЕ СКЛАДНИЙ ВАРІАНТИ
За словами Максима Кожем'яки, була перша хвиля повернення людей до громади, а зараз іде відтік. Люди шукають роботу і місце, де діти можуть очно навчатися у школах.
У Калинівській громаді було три школи: опорна і дві філії. Філія у Благодатівці знищена вщент. У Калинівській школі зруйнований корпус, де була їдальня та протирадіаційне сховище.
За словами старости, оптимальним було б відновлення навчання у Бобровому Куті. Там будівля не постраждала від обстрілів, і хоч сховища немає, але його можна збудувати. Проте виникли проблеми після підриву Каховської ГЕС: внаслідок підтоплення на школі з’явилися тріщини. Тепер поставили «маячки», стежать, щоб зрозуміти, що далі робити.
За словами начальника Калинівської селищної військової адміністрації, возити дітей на навчання в інші громади – нереально.
- Сьогодні зі школами є варіант складний і дуже складний. Складний – у Бобровому Куті, а в Калинівському – дуже складний. Зараз у громаді 208 дітей шкільного віку, вони мають отримати можливість навчатися офлайн, – каже він.
Загалом, щоб повернути життя у громаду, місцева влада змушена обирати між “складним” і “дуже складним” у багатьох питаннях.
Ірина Староселець, Укрінформ
Фото автора та надані СВА
Староста Бобровокутського старостинського округу Любов Кравець розповідає, що до округу входить два села – Заповіт і, власне, Бобровий Кут. Проживає в окрузі 283 людини, із них – 71 дитина та 64 пенсіонери. Кравець каже, що більше 20 місцевих чоловіків тепер служать у ЗСУ. До широкомасштабного вторгнення тут проживало 400 людей, із них 96 перебули війну на місці. П'ятеро загинуло під час обстрілів. Села округу рік були без світла.У Бобровому Куті дійсно багато будинків із новими дахами. Йдемо з пані Любою вулицею, вона розповідає про обійстя. Ось хата, де мешкає родина з шістьма дітьми, а далі – будинок фермера Геннадія Якимчука. Зустрічаємо його самого. Чоловік каже, що виїжджав із родиною з села, і окупанти геть розікрали його домівку: не погребували ні меблями, ні побутовою технікою, ні котлом, навіть розетки повиривали. Дах його будинку також перекрили будівельники з Дніпра, а вікна фермер повставляв сам. Повернувшись до села, Геннадій одразу взявся до роботи: посіяв пшеницю, соняшник. Уся його техніка була побита, та він її відновив.Фермер у Бекуті з дружиною, будинок відновлений і староста села- Спочатку ми розміновували поля, палили пшеницю, що на них лишалася, – каже фермер.Каже, що повернувся, бо тут – дідівська хата, де він виріс, рідна земля.
- Мамину хату спалили. Вона – на братові, він живе у Херсоні й хоче її відбудувати, – додає.
Біля хати фермера – вулики, але бджіл не чути: пропали під час окупації.
У Бобровому Куті 81 будинок відновили за програмою «Пліч-о-пліч», 27 допомогла відремонтувати благодійна організація «Солідарність». Пані Люба каже, що дніпропетровські будівельники працюють швидко і якісно, у пів сотні будинків відновили не лише дахи, а й фасади.
- “Пліч-о-пліч” самі відбудовують, а від “Солідарності” приїздить комісія: обстежує будинки, дивиться, що потрібно замінити та виділяє кошти. Потім людина сама наймає бригаду і звітує чеками, – каже староста.Пані Люба каже, що найняти бригаду, яка перекриє дах, обійдеться десь у 20 тисяч гривень. Пояснює, що зараз ремонтують за програмами лише ті будинки, де мешкають люди.
ТЕПЕР СЕЛО – ЖИВЕ
“Бобровий кут” був у окупації вісім місяців. Пані Люба розказує, що росіяни викрали та катували її чоловіка.
- З усіх «гріхів» – що я була старостою і два племінники – у ЗСУ. А хотіли, аби чоловік зізнався, що ми передавали інформацію українським військовим. Ще чотирьох чоловіків із села забирали «на яму», згодом відпустили, – каже жінка.
Додає, що доля одного односельчанина невідома: під час окупації росіяни його сильно били, він зник.
- До мешканців ось цього двору зайшли росіяни, застрелили порося на 200 кілограмів. Кинули “взамін” шість банок “тушонки”, порося на причеп завалили і повезли. Захотіли росіяни курей – ловили кури, захотіли гусей – ловили, – ділиться староста.Пані Люба каже, що їхнє село загарбники не мали часу замінувати. Цього не скажеш про берег Інгульця з Бекут
ського боку – на рибалку тут ходити не радять. І хоч поля і степ тут не такі небезпечні, як у сусідніх громадах, проте і тут люди підриваються у бліндажах.
Тепер село – живе: ось велосипедом їде дівчинка-підліток, а назустріч – троє хлопців років 10-12 у камуфляжі з іграшковими автоматами. Розповідають, що старші школярі вчаться онлайн, а з молодшими вчителі намагаються працювати очно. У старостаті запевняють, що всі, хто потребує, отримують гаджети для навчання.Зустрічаємо на вулиці чоловіка. Знайомимося, це – пан Олександр. Ділиться, що він – на пенсії, тож хазяйнує: саме поїть бичків та теличку, має й корову, що пасеться недалеко. Його хата теж потрапила під відбудову. Пан Олександр із гордістю розповідає про сина, який служить у ЗСУ, а про реалії свого життя віджартовується.
Раніше село жило так: люди мали паї, худобу, виїжджали на роботу.- До війни у нас було близько 150 корів, а зараз – 30. Під час окупації люди здавали тварин за безцінь – тисяч за п'ять, аби хоч щось отримати, – зазначає пані Люба.
ЗАЛИШАЮТЬСЯ ПРОБЛЕМИ З ВОДОПОСТАЧАННЯМ ТА ОСВІТЛЕННЯМ
Староста показує міст, який відновили у 2023 році: по ньому з Бобрового Кута можна дістатися до сусіднього села Заповіт.
Максим Кожем'якаНачальник Калинівської селищної військової адміністрації Максим Кожем'яка розповів, що в межах наступної черги «Пліч-о-пліч» у селі планували відновити одну з будівель і створити там геріатричний центр. Проте, додає чоловік, йдеться про будівлю 19 століття, яку включили до переліку об’єктів культурної спадщини, і її можна лише реставрувати. Тож ще кілька років зволікань – і зберігати не буде що, каже він.Будівля геріатричного центруПитання водопостачання болюче і для Бобрового кута, і для Калинівського. На один населений пункт випадає 30 км трубопроводу. Зрозуміло, що це – не велике місто, тому коштів на відновлення системи від «а» до «я» не знайти. Але у селищній військовій адміністрації думають про проєкт відновлення однієї з свердловин, щоб частково покрити потреби громади у питній воді. Кажуть, що дуже треба провести геологічну розвідку, щоб не викидати грошей на вітер. У Бобровому Куті просять зробити свердловини для 15 будинків, які не мають води. Місцеві також кажуть, що треба відновити освітлення вулиць. Усе впирається у кошти.Місцеві отримують двічі на місяць гуманітарну допомогу: продуктові пакети від благодійного фонду «Лелека» та всесвітньої продовольчої програми ООН Adra. Цьогоріч видавали посівні овочеві пакети, міжнародні організації також допомагали грошима тим, хто тримає худобу – на корми. Але щоб придбати ту корову, треба мати гроші.
МАЛА СЕЙДЕМЕНУХА: ЧИ Є РАЙ У ПЕКЛІ
Мала Сейдеменуха (Сейдеменуха із івриту – «Тихе поле») тепер вражає тишею. Село було під окупацією, а потім опинилося у самому пеклі – на «нулі».
Інколи тут проїздить машина, вулицями ходять гуси, десь чути корову, але людей – майже немає.
Наталія Муравчук- Волонтерка Тата Кеплер допомогла перекрити будинки, оплачувала роботу і матеріали. Відновили 12 будівель – у кого – будинок, у кого – кухня, – розповідає староста Благодатівського старостинського округу Наталія Муравчук та додає, що люди нині мешкають, власне, лише у цих 12 дворах.Решта будинків – вщент потрощені, або господарі не повертаються. Усе заросло травою і бур’янами, десь видно квіти – свідчення того, що тут колись дбали про красу. Чуєш стукіт у дворах – але то лише вітер грається зі шматками бляхи.Пані Лариса веде мене до свого двору, вірніше до того, що від нього лишилося після ударів «Урагану». Вони з чоловіком пережили чимало обстрілів, після чого виїхали до Києва, де жили з дітьми. Потім чоловік помер, а жінка, взявши його прах, повернулася на Батьківщину. Тут вона живе у друзів, тут відчуває себе потрібною, тут їй – найкраще. Що далі робити у свої 66 років – поки не знає.
- Жили з хазяйства, заводили по чотири корови, бички були, городи засівали. Коли нам хату знесло, ми відв’язали худобу. Уже коли повернулася, то під Калинівським, де розтяжки були, дивлюся, лежить моя жовто-ряба Мілка, а де ділася красна Янка – не знаю. І де тільні телиці – невідомо, напевно, десь по полях повзривалися, – каже пані Лариса.Вона веде мене селом, показує ту чи іншу розвалену хату і коментує, хто де жив, як люди заробляли на те житло, щоб на старість бути у комфорті, як приїздили влітку в село діти та онуки. Пані Лариса прожила тут понад 40 років.- То смієшся, то дурієш, а нічого не вернеш… Усе життя, яке було до 2022 року, – все пішло, – каже.
Під час окупації в селі стояли “денеерівці”. Тут був їхній штаб, катівня. Пані Лариса ділиться: окупанти їй пояснювали, що прийшли, “аби захистити”, “щоб земля її американцям не дісталася”.
ЗАЛИШИЛА СЕЛО ОДНІЄЮ З ОСТАННІХ
Наталія Муравчук замінила на посаді старости Благодатівського старостинського округу загиблого під час обстрілу влітку 2022 року Віктора Яценка. А до 24 лютого 2022 року вони з чоловіком займалися господарством, тримали магазин.
Пані Наталія раділа, що її чоловік (колишній поліцейський) і 15-річний син (спортсмен) змогли вибратися з окупації. Вона ж залишила село однією з останніх, коли йшли активні бойові дії, і повернулася за 10 днів – однією з перших. Вибиралися з села під обстрілами, вивозили на тачці 92-річного батька.Розмовляємо з жінкою – вона і плаче, і сміється. Плаче, згадуючи про окупацію, обстріли, як навколо горіли будинки. Сумує за сином, який уже два роки живе у німецькій родині, проте посміхається, розповідаючи про його успіхи.
Навколо її обійстя – мурований паркан. Коли заходиш до двору – наче потрапляєш в оазу: тут квіти, виноград, співають шпаки, чути, як гудуть бджоли у вуликах. Навіть не одразу звертаєш увагу на розбитий обстрілами гараж. Десь на випасі ходять баранчики (ті, що тримали до окупації, зникли). Господар Петро трохи накульгує, у нього – протез: чоловік підірвався у посадці на міні. Каже, що для нього найкращий психолог – родина: два сини, старший із яких – у ЗСУ, та дружина.Показує поклеєні вулики, що були розтрощені після обстрілів – складав їх, як “Лего”. Тепер має 31 бджолину сім’ю.- Бджоли перезимували поганенько, корму мало, бо нікуди вулики не вивезеш, та й немає на чому вивезти – машина розбита, – бідкається.Питання – куди вивозити, дуже складне, бо заміновані і поля, і ліси, і посадки, й узбережжя Інгульця. Проте пан Петро вперто продовжує свою роботу біля бджіл, в Інтернеті вивчає новинки, щоб доглядати за ними.
ПетроУ дворі – кішки, вони теж пережили обстріли та контужені, а собака-алабай загинула.“ХОЧУ В СУХИЙ СТАВОК, АЛЕ НЕ ПОВЕРНЕШ, ЩО БУЛО”
У старостаті – п’ять сіл. Два з них – Сухий Ставок та Андріївка – знищені вщент.
- Сухий Ставок – село в степу, там були багатодітні сім'ї, люди жили дуже дружно. Навіть якби хтось хотів повернутися – де жити? Навіть якби хто хотів купити будинок – немає де, все розбите. У нас є людина, яка каже: “Хочу в Сухий Ставок, але не повернеш, що було”. Усі ми стали іншими, – каже староста округу.
Та все ж, коли люди повертаються, у старостинському окрузі для них також шукають програми, щоб відновити житло. Благодатівка – найбільше село старостату, що потрапило під відновлення за різними програмами, зокрема й «Пліч-о-пліч».- Шкода, що не беруться відновлювати будинки, де люди не проживають. А куди їм повертатися, якщо немає де жити? Замкнене коло. Це добре, якщо поряд ті, хто може прихистити... У нас люди тримали худобу, здавали молоко, а тепер? Навіть там, де розміновано, крок ліворуч-праворуч..., – зауважує пані Наталія.
Інфраструктура тут зруйнована. У старостаті встановили мобільний ФАП.
БЕЗ «РУССКОГО МІРА»
Отець Віктор сам із Антонівки, що в передмісті Херсона. У Калинівській церкві він тимчасово виконує обов’язки настоятеля. Храм за волею вірян перейшов у підпорядкування Православної церкви України.
Отець ВікторСвященник розповідає, що люди приходять не лише на службу: комусь треба виговоритися, розповісти про пережите, зокрема, й про жахи окупації.Біля церкви частина паркану перетворилася у меморіал односельчанам, загиблим під час окупації з березня по листопад 2022 року. Тут встановлена меморіальна табличка і залишки ракети від «Смерча». Таких ракет тут падало багато. Автор меморіалу – художник, староста храму Дмитро Квецько. Чоловік пережив окупацію і помер у 67 років.Із Калинівського ми переїжджаємо через місток у Краснолюбецьк.
Як розповідає начальник Калинівської СВА Максим Кожем'яка, це село планують перейменувати на “Коханівку”. Біля Пункту незламності, що розташувався у звичайній сільській хаті, нас зустрічає його керівниця Євгенія Франасюк. Саме цього дня тут відкрили соціальну пральну, з чим допоміг благодійний фонд «Волонтер». Зранку вже десятеро людей скористалися послугами пральної, дві машинки та сушарка працюють на повну.
Євгенія ФранасюкУ Пункті незламності проводять різноманітні заняття для дітей, сюди підвозять гуманітарну допомогу.- Велику допомогу надають «Лікарі без кордонів», до них на прийом приходять по 30-40 людей. У Калинівське таки далеченько йти до лікаря, а тут на місці приймають. Психологи приїздять, юристи, – пояснює пані Євгенія.
У селі наразі – 240 людей, із них – 37 дітей. Проживає й 25 внутрішньо-переміщених осіб, зокрема – херсонці та бериславці. Їх поселили у будинки, звідки місцеві виїхали – власники не проти.
У Пункті незламності зустріли пані Тетяну, яка виїхала з Новоберислава. Жінка тихенько розповідає про розбиту хату в рідному селі, каже, що немає вже й батьківської хати у Бериславі.
- Голі-босі приїхали. Чи повернемося, чи ні – не знаю. Телефонували туди, кажуть, що «Градами» б’ють, – каже пані Тетяна.
Жінка вдячна, що їх тут прийняли і допомогли облаштуватися.
- У селі люди тримають корів, молоко збирають. Ціна зросла: було по 9 гривень за літр, а буде по 12, – каже пані Євгенія.
Тут тримають кіз, свиней, курей. Іноземні благодійні організації також допомогли з коштами на корми худобі.
- Люди не проти розводити птицю і свиней, більше на них перейшли, бо велика рогата худоба потребує сіна та пасовиськ, – каже пані Євгенія. Біда спільна для всіх – заміновані території.
Станція КалінідорфДалі ми рушаємо на станцію Калініндорф (їй пропонують повернути назву Сейдеменуха).Максим Кожем'яка розповідає, що шлях до станції, ці шість кілометрів із села – це була «сіра зона», саме нею намагалися вибиратися з окупації місцеві. Наші стояли на станції, обстрілювали росіян з артилерії під прикриттям величезного ангару. Росіяни у відповідь били ракетами.
Калініндорф – суцільна руїна. На одному з вікон станції – напис “міни”. Проте нині станція – це про те, що життя повертається. Адже звідси приміським потягом місцеві можуть тепер дістатися до Миколаєва чи Снігурівки. Кажуть – хто до стоматолога, хто до нотаріуса, а дівчата й до салону краси їздять.
МЕТАЛОШУКАЧІ ТА АУКЦІОН
По всій громаді – стрічки та таблички, що попереджають про мінну небезпеку. Узбережжя Інгульця небезпечне, бо міни – й у воді, й на березі. Місцеві кажуть, що буває мінування і в три ряди. Поля, посадки, ліски – люди тепер лише згадують із сумом, як їм колись радили розвивати тут зелений туризм. Те саме – зі зрошенням: до води нині не підійти.
Розмінуванням займаються співробітники ДСНС та військові. За словами начальника СВА, із 19 тисяч гектарів сільгоспземель уже розмінували близько шести тисяч.
Місцеві високо цінують тих, хто розміновує території.
- Люди знайшли російську рацію 50-х років минулого століття – ранцеву, важку. Хотіли віддати військовим, але ті сказали, що вона їм не потрібна. Тоді вирішили продати на аукціоні. Все вдалося, за отримані гроші купили два металошукачі військовим саперам, – каже Максим Кожем'яка.
А ще під час розмінувань знаходять тіла загиблих.
- Здається, росіяни відпрацювали цю територію, як полігон. Яких тільки мін не встановлювали, щоби земля була непрохідною. Розуміли, що жертвами будуть передусім цивільні. І розтяжки, й ОЗМ-72 («міна-жаба»), яку ще в Афганістані використовували, і міни дистанційного мінування, які скидалися зі снаряду “Смерч”, «лєпєстки» та інше, все, що мали, певне, в своєму арсеналі, – каже начальник СВА.ШКОЛА: СКЛАДНИЙ І ДУЖЕ СКЛАДНИЙ ВАРІАНТИ
За словами Максима Кожем'яки, була перша хвиля повернення людей до громади, а зараз іде відтік. Люди шукають роботу і місце, де діти можуть очно навчатися у школах.
У Калинівській громаді було три школи: опорна і дві філії. Філія у Благодатівці знищена вщент. У Калинівській школі зруйнований корпус, де була їдальня та протирадіаційне сховище.За словами старости, оптимальним було б відновлення навчання у Бобровому Куті. Там будівля не постраждала від обстрілів, і хоч сховища немає, але його можна збудувати. Проте виникли проблеми після підриву Каховської ГЕС: внаслідок підтоплення на школі з’явилися тріщини. Тепер поставили «маячки», стежать, щоб зрозуміти, що далі робити.
За словами начальника Калинівської селищної військової адміністрації, возити дітей на навчання в інші громади – нереально.- Сьогодні зі школами є варіант складний і дуже складний. Складний – у Бобровому Куті, а в Калинівському – дуже складний. Зараз у громаді 208 дітей шкільного віку, вони мають отримати можливість навчатися офлайн, – каже він.Загалом, щоб повернути життя у громаду, місцева влада змушена обирати між “складним” і “дуже складним” у багатьох питаннях.
Ірина Староселець, Укрінформ
Фото автора та надані СВА