Чому важливо зберігати заклади культури на прифронтових територіях — експерти

Що ми знаємо про те, як наші співвітчизники на деокупованих і прифронтових територіях проводять свій вільний час? Любомире, для вас як для соціолога, які головні знахідки в дослідженні "Культурні практики та потреби для відновлення населення у деокупованих і прифронтових громадах", проведеному соціологічною групою "Рейтинг" в листопаді-грудні 2023 року?

Любомир Мисів:

Основною знахідкою є дві ключові речі.
По-перше, те, що в принципі на прифронтових територіях існує інфраструктура і система забезпечення культурних послуг. Вона існує в різному вигляді, з різним забезпеченням, з різним фінансуванням, але існує. І в цьому є велика потреба попри те, що наші громадяни розуміють, наскільки величезна потреба також у фінансуванні ЗСУ і Сил оборони. Але все ж культура відіграє велике значення, насамперед як комунікаційний аспект. Це умовне місце для зустрічі, для комунікації, для спілкування.
На прифронтових територіях є величезна розірваність соціальних зв'язків через різні причини. Це і руйнування логістики, і насамперед фактор безпеки. Також величезний вплив справила епідемія ковіду, яка згодом перейшла у повномасштабну війну. Тому культура розглядається саме як комунікаційний аспект.

А по-друге, і це було очікувано, а тепер вже й зафіксовано у дослідженні, — це зміни в ідентичності громадян, які проживають на цих територіях. Це зміни у проукраїнський бік, більш громадянський, коли вони себе усвідомлюють громадянами нашої держави. Для нас, соціологів, це закономірна історія, тому що ми це простежували в еволюційному процесі, починаючи з 2014 року.

Як, згідно з результатами дослідження, українці та українки проводять своє дозвілля? Чим зайняті у вільний час опитані громадяни і громадянки?

Любомир Мисів:

Ще раз наголошую, що йдеться про деокуповані території. Тому відвідуваність якихось закладів пов'язана насамперед із фактором безпеки. Якщо говорити про результати, які ми отримали, то на першому місці (це понад 50 %) зустрічі з друзями і споживання контенту з телебачення та соціальних мереж. На другому місці — читання і музика. На третьому місці — хобі й спорт.

Якщо говорити про дозвілля, пов'язане з культурною інфраструктурою, то лише 15 % відвідують кінотеатри, стільки ж ходять до церкви, відвідують театри і музеї — близько 9 %, зоопарки, атракціони — 7 %, концерти — 6 %, екскурсії — 6 %, фестивалі — 2 %. Якщо говорити про інші види дозвілля, то волонтерять 11 %, в азартні ігри грають 2 %.

Є різниця і у вікових групах: молодь більше комунікує з друзями, переглядає соцмережі, слухає музику, займається творчістю; старші люди більше читають книги і відвідують церкву. Є відмінності і за типом поселення, адже інфраструктура в обласних центрах і на сільських територіях відрізняється.

Мешканці обласних центрів — взагалі міст — мають більше можливостей потрапити в безпечний час хоча б у кінотеатр або театр. А на сільських територіях таких можливостей значно менше.

Попри те, що ми говоримо про деокуповані і прифронтові громади, мені здається, що мешканці різних українських регіонів можуть впізнати і свій власний досвід у діапазоні від кіно до азартних ігор, від зустрічі з друзями до відвідування церкви.

Галина Григоренко:

Я думаю, що картинка кардинально не буде відрізнятися по всій країні. І таке дослідження проводиться не вперше. В Міністерстві культури було замовлення на отримання таких даних тричі: у 2018, 2020, 2023 роках. А ця четверта хвиля сконцентрована виключно на деокупованих і прифронтових територіях.

Нам важливо зрозуміти, що потрібно насамперед робити в культурній сфері на деокупованих територіях. Адже там фізично зруйнована інфраструктура, і доступ до культурних послуг обмежений безпековими питаннями. Але, порівнюючи всі чотири дослідження і аналізуючи звички в культурних практиках українців, мушу відзначити позитивну тенденцію. Українці більше читають, більше відвідують культурні заходи і декларують, що вони хотіли б більше культури, більше доступу до культурних заходів.

На результатах цих досліджень мали б базуватися подальші дії держави щодо культурної політики і її пріоритетів. Адже в цьому опитуванні ми спостерігаємо очікувані, але надзвичайно тривожні речі. Ізоляція і розірвання соціальних зв'язків, які почалися під час ковіду, посилилися під час воєнного стану. І що робити, приміром, з тим, що діти третій рік вдома, а не в соціумі, — це велике питання.

З нами на зв'язку Харківщина — один із тих регіонів, які увійшли в обговорюване дослідження. Іванно, наскільки в переліку дозвілля, яке декларують респонденти, можна впізнати життя Харківщини, харківських громад?

Іванна Скиба-Якубова:

Насамперед мені дуже шкода, що я зараз не з вами наживо, адже відчуваю саме оцю розірваність і соціальну ізоляцію, про яку йшлося. Адже найцікавіші речі в культурі відбуваються в співбутті, коли ми бачимо одне одного і можемо говорити одне з одним. Ми ще ж під час ковіду помітили, що жоден Zoom, жодні онлайн-ефіри і телефонні дзвінки не замінять цього фізичного матеріального співбуття. І це те, що зараз дуже часто відчувається в наших прифронтових громадах. Це потреба бути разом, відчувати себе частиною спільного колективного суспільного тіла. Нині дуже важливо відчути цю зміну запиту, адже цей злам може бути дуже різким. І те, як ми бачимо наше культурне дозвілля сьогодні, завтра може бути абсолютно іншою історією. Твоя потреба може радикально змінитися, а готовність до якоїсь культурної дії може бути принципово іншою.

От, скажімо, Харків уже місяць знову переживає потужні обстріли. І я спостерігаю і на собі, і на людях, з якими спілкуюся, що після обстрілів можуть виникати два абсолютно протилежні типи реакції.

Перша реакція — категорична відмова від перебування в якомусь спільному просторі. Тобі навіть в голову не приходить піти на концерт чи в театр, ти не розумієш, як радіти, ти просто завмираєш. А може бути абсолютно інша реакція: коли кортизоловий цикл ще не закінчився і тобі треба "підлити" цього вогню. Єдине, що тебе може витягти з цього стану — це, приміром, вирватися на концерт.

Кілька тижнів тому був концерт гурту "Жадан і Собаки" на мінус третьому поверсі великого торговельного центру. Там було страшенно холодно і некомфортно, але при цьому це були неймовірні дві години дуже активного співбуття, яке було вкрай потрібно людям. Така собі адреналінова спільність.

А позавчора відбувся проєкт "П'ятий Харків" — це проєкт Харківського літмузею про те, як ми говоримо про геноциди. Здавалося б, для чого нам — тим, хто перебуває в цих катастрофічних обставинах, — говорити ще про інші трагедії? Але це наша глибинна потреба. Не проживши цей історичний пласт, не занурившись туди, ми погано розуміємо, хто ми є сьогодні.

Нам потрібні приклади з попередніх епох, надія на те, що навіть у найчорніших обставинах далі може бути щось іще. І, власне, оця потреба в надії, як і потреба в співбутті, мені здається, ключова.

Якщо говорити про людей, які пережили або переживають травматичний досвід, то я би ще говорила про таку потребу, як "потреба бути почутими". Тобто про той тип культурних подій, які не наративно щось приносять. Наприклад, ми приїхали, показали виставу і поїхали. А про той тип, який є взаємодією, який дозволяє людям розповісти про те, через що вони проходять.

В роботі на деокупованих або прифронтових територіях нам треба бути вкрай тонкими і приходити не з готовими рішеннями, а спочатку питати і слухати, спочатку дуже обережно прислухатися до того, що люди відчувають. Тобто йдеться не про відновлення стін зруйнованих палаців культури, хоча це теж дуже важливо, а про те, щоб ми взагалі почули, через що люди проходять.

Як часто, згідно з проведеним дослідженням, люди відвідують різні заклади культури, зокрема бібліотеки, будинки культури, клуби тощо?

Любомир Мисів:
Це питання ми оцінювали за кількома факторами. Ми зосереджувалися окремо на бібліотеках, на клубах і на будинках культури. Якщо говорити загалом, то в семи з восьми областей, за винятком Херсонської, 2/3 наших респондентів сказали про те, що ці заклади працюють. Тобто вони відкриті — і це дуже важливо. Але, з іншого боку, відвідуваність цих закладів все ж не така висока, як очікувалося.

Наприклад, серед тих, хто знає, що вони працюють, бібліотеки відвідують хоча б раз на місяць лише 10–15 % респондентів. Хоча, можливо, це не завжди чесна відповідь. Вона називається "соціально очікувана відповідь", коли респондент демонструє, що він теж культурна людина і ходить у бібліотеку. Тому я можу сказати, що активних користувачів бібліотек десь до 5–6 %. І це переважно старше населення, виховане в певних традиціях відвідування бібліотек. Молодь все ж більше споживає контент із соцмереж.

Якщо говорити загалом про будинки культури і клуби, тут ситуація краща. Відкриті вони так само, як бібліотеки: до двох третин респондентів бачать, що вони працюють. 20 % тих, хто знає, що вони працюють, сказали, що відвідують їх часто. Це пов'язано з тим, що в клубах або будинках культури, особливо в містах, зосереджені гуртки і секції, які можна відвідувати з дітьми.

Інше питання — стан цих приміщень і контент заходів. Стан і оснащеність приміщень оцінені відносно позитивно, але є й гірші оцінки через проблеми з ремонтом, теплом тощо. А стосовно якості самих заходів, оцінки відрізняються відповідно до віку. Тому що, наприклад, для молоді контент не завжди цікавий. Ймовірно через те, що вони зроблені за калькою, взятою з радянських підручників.

Молодь хоче більшої інтерактивності, а не просто пасивної участі. А для старших людей такі заходи є цікавими і прийнятними, тому що там є шанс зустрітися зі своїми близькими і знайомими.

Коли ставили запитання про те, чи варто закрити такі заклади культури, як бібліотеки, клуби чи будинки культури в малонаселених пунктах, респонденти все ж відповідали, що не варто…

Любомир Мисів:

Відповідь тут, звісно, соціально бажана, але вона дійсно правдива. Тому що закриття закладу культури у селі — так само як і закриття школи — призводить, в принципі, до вимирання села. А це найбільший страх усіх наших респондентів. Тож дві третини молоді проти цієї ініціативи.

Щодо питання, чи варто виділяти кошти на культурні заходи під час війни, думки розділилися порівну. Для значної частини населення, майже для половини, це є недоцільним, хоча друга половина сказала, що таке фінансування потрібне. Хоча, приміром, проведення якихось заходів, наприклад з метою збору грошей на Збройні сили України, є цілком соціально прийнятним. Люди готові взяти в цьому участь, і їм це буде цікаво.

А насправді всі дійсно засумували за комунікацією протягом цих років, коли соціальна ізольованість під час ковіду трансформувалася далі під час війни. Зараз спільне споживання якоїсь культурної події замістилося телеконтентом або соціальними мережами. Звісно ж, це не сприяє соціалізації і дуже сильно впливає на психологічний стан наймолодшої категорії. Тому що вони, будучи активними і маючи колись можливість відвідати обласний центр, сходити в кіно чи на концерт, зараз такої змоги просто не мають.

Як можна людей вивести з дому і привести до місцевих просторів культури?

Іванна Скиба-Якубова:

Я не впевнена, що ми можемо завжди брати на себе цю відповідальність — вивести людей з дому. Давайте не забувати про небезпеку. Скажімо, в Харкові ми дуже часто скасовуємо вже анонсовані заходи, тому що, навіть збираючи людей у якому-небудь підвальному приміщенні, ми не можемо гарантувати безпеку.

Любомир Мисів:

Навіть у селах дуже часто говорили про те, що зібрання людей на будь-які події загрожує прильотом. Особливо це стосується прикордонних територій. Пам'ятаємо випадок у селі Гроза, де загинули цивільні, які зібралися на поминки. Це зараз насамперед стосується прикордонних територій, де люди дійсно бояться збиратися невеликими групами з будь-якого приводу.

Іванна Скиба-Якубова:

Так, у селах ця ситуація часто особливо драматична, тому що один піднятий дрон, який бачить скупчення народу, — це вже ризик великої біди. Я далека від думки, що, скажімо, рішення Харківської військово-цивільної адміністрації про заборону працювати театрам є правильним. З іншого боку, я розумію, чому воно ухвалене.

Відповідальність за безпеку вкрай складна. Втім, у перший рік повномасштабного вторгнення, коли місто буквально горіло і обстріли були постійними, ми мали по кілька культурних подій протягом тижня.

Ми збиралися на власний ризик. Адже, крім відповідальності адміністрації, є ще наша особиста відповідальність. Ти або береш її на себе, або не береш. Якщо ти хочеш — ідеш, не хочеш — не йдеш.

Я думаю, що зараз культура як ніколи переживає такий парадоксальний, як би сказати обережно, золотий вік. Зараз потрібно не стільки стимулювати людей залучитися до якоїсь культурної співдії, скільки просто дуже тонко реагувати і шукати, що ми можемо запропонувати. Це потреба залучення до культури в найширшому сенсі, до співбуття, до читання, до пізнання, хто ми є. Подивіться, який шалений ріст інтересу до історії, до того, а хто ж йшов перед нами, а як же ж вони це пройшли? А де ж наша матриця ідентичності? Хто ж ми такі? Як нам з цим працювати?

Ми влітку з колегами в Кривому Розі робили проєкт "Історичне літо", і мали шалений відгук аудиторії на такий, здавалося б, стандартний формат, як екскурсії містом із зануренням в історичний контекст. Тобто для мене це не питання про приміщення, це питання про людей та їхні потреби. І ковід, і початок повномасштабного вторгнення показали, що ми є гнучкими та адаптивними. Ми можемо знаходити нові формати, нові місця, нові способи співдії тощо.

А щодо збереження закладів культури, важливо розуміти, що за цим стоїть — потреба зберегти заради трансформації і нового життя чи наша прив'язаність до статус-кво, просто щоб було, як є. А можливо, коли так багато втрат, то ми боїмося втратити щось стале, щось, до чого ми прив'язані.

І ще одне питання мене турбує. Тільки 21 % опитаних говорить про те, що їхнє дозвілля – це спорт. І оце проблема. Це катастрофа. Ми звикли дивитися на те, скільки людей читають, ходять у театр тощо. І це також мій постійний слаборезультативний діалог із собою про те, що сьогодні адекватна фізична форма — це буквально наш обов'язок. Найімовірніший сценарій полягає в тому, що мобілізація в тій чи іншій формі торкнеться більшості з нас.

Зазвичай культурні менеджери взагалі не говорять про спорт, а я би про це говорила. Говорила б про залучення людей до фізичної активності та фізичної підготовки.

Галина Григоренко:

Я хочу повернутися до того, що виявило це дослідження стосовно ідентичності. Щодо того, що з'явилося чітке розуміння в прифронтових громадах, що це війна проти ідентичності. Знищення бібліотек, пограбування музеїв дуже гостро відгукнулося у людей. І цей інтерес, про який говорила Іванна, до власної історії, до того, як наші предки проходили подібний досвід, що давало їм наснагу відбудовуватися та жити далі — це надзвичайно важливо.

Тому що ідентичність за вибором — це те, що з цієї війни ми виносимо точно як позитивний результат. Це перехід від визнання себе краєвою людиною, яка належить до певної локальної спільноти, на рівень громадян однієї держави. Як завгодно це називайте — модою чи відповідальністю, але це надзвичайно важлива зміна, яка відбувається з нашим суспільством.

Ми відчуваємо свою причетність до спільної української спільноти. Це територія не нашого професійного життя, це територія не найближчого кола, родини, друзів. А це територія, де ми перетинаємося з іншими мешканцями своєї громади, яких у звичайному житті ми не бачимо.

Професійні спільноти у нас досить герметичні: лікарі, педагоги, енергетики тощо спілкуються всередині своїх "бульбашок". А от територія культури — територія, де можуть перетинатися люди зовсім різних сфер. Де у всіх нас мають бути спільні контексти, спільні герої, спільні приводи для співпереживання, спільні приводи для журби та вшанування. І все це твориться саме на території культури.

Тому оцей потяг, мені здається, зараз навіть не потрібно провокувати. Тому що він природним, на жаль, трагічним чином сформувався у наших співгромадян на всій території, і на прифронтовій зокрема.

suspilne.media