Для кожного з нас війна має власний відлік. Для когось він розпочався при повномасштабному вторгненні, а хтось вже майже 10 років живе з надією в серці і готовим рюкзаком, аби їхати додому, на звільнену рідну землю. Саме до останніх належить заступниця начальника Нововоронцовської селищної військової адміністрації Алла Торчанська.
Доля цієї жінки нерозривно пов’язана не лише з Херсонщиною, а й з дорогим її серцю Кримом.
- Від якої дати Ви рахуєте початок війни?
- Від 27 лютого 2014 року. Прокинулась зранку, а на адмінбудівлях Сімферополя вже висіла російська ганчірка. Напередодні були різні заклики, мітинги, як проукраїнських, так і проросійських сил. Російські активісти намагалися просунути якісь рішення вже тоді у Верховній Раді Криму, але проукраїнські і кримсько-татарські активісти зупинили їх. Для нас тоді це була неабияка перемога. А зранку – всі адмінприміщення були захоплені. З цього часу і почалась не лише окупація Криму, а й моя особиста війна…
- Як Ви опинилися на Херсонщині?
- В 2014 році ми виїхали з Криму. Спочатку до столиці. Але потім ми зрозуміли, що деокупація Криму – це дуже довгий процес. І вирішили подумати про власне житло. Поїхали в село Дудчани Нововоронцовського району. Мій чоловік там народився, і там жили його батьки. Почали обживатися в Дудчанах – придбали будинок, життя якось налагоджувалось. Вже пізніше, у 2020 році, вирішили долучитися до питань місцевого самоврядування. Чоловік виграв вибори – став депутатом у Милівській громаді, я – стала у Дудчанах старостою.
- Під час повномасштабного вторгнення Ви виїздили чи залишалися у Дудчанах?
- Я залишалась в селі. Можливість виїхати була, однак я прийняла рішення залишитися з людьми. Тому що відповідала не лише за себе і своїх рідних. В селі лишалося багато людей, всі вони були перелякані, не розуміли, що коїться і чого чекати. Коли не могла вже здійснювати свою роботу як український чиновник – виїхала. Це було в червні 2022 року. Я виїхала через Крим на Польщу, і перебувала там до деокупації правобережжя.
- Роботу в селищній військовій адміністрації Вам запропонували одразу після деокупації?
- Мені зателефонував Андрій Селецький. Він запропонував стати його заступником. Я добре його знала, адже під час окупації Андрій працював волонтером і врятував багато людей, привозив до Дудчан ліки та інші необхідні речі. Без перебільшень, він рятував людям життя. Ліків в окупації не було взагалі. А про ті, що допомогають при хронічних захворюваннях – то взагалі мова не йшла. Бували випадки, коли у людини лишалось ліків на добу – і Андрій привозив нову партію вчасно. На пропозицію стати заступником і працювати з ним я погодилась одразу.
- Мабуть, всі напрямки. Бо я єдиний заступник. Тому разом з начальником стараємось виконувати всі завдання, що стоять перед нами. Найбільше мого часу забирає питання відбудови громади. Документи та компенсації за пошкоджене і зруйноване майно, програма «ЄВідновлення», «Пліч-о-пліч», співпраця з Міжнародними організаціями, що надають будівельні матеріали. Роботи в нас багато. Нововоронцовська громада 8 місяців перебувала на лінії фронту. 4 великих населених пункти громади сильно пошкоджені, центр – теж. Осокорівка – там немає непошкодженого будинку, армія рф гатила по цьому селу з усього, що мала.
- Скільки власників вже отримали компенсації або ж відновили пошкоджене майно? Чи є реальні приклади в Вашій громаді?
- У нас багато таких прикладів. У Любимівці та Миролюбівці влітку працювала компанія з Нідерландів, яка надавала матеріали для перекриття дахів, встановлення вікон. Вони працювали переважно з пенсіонерами. Тож, в цих будинках можна зимувати і жити. По громаді прийнято більше 100 позитивних рішень по нарахуванню компенсації через програму «ЄВідновлення», де суми передбачали до 200 тисяч гривень. Зараз є рішення, коли суми доходять до 0,5 млн. грн. З нами постійно працюють два архітектори. Сподіваємось, що до кінця зими нам вдасться закрити всі заявки, подані через портал ДІЯ.
Також наша громада потрапила до другої черги програми «Пліч-о-пліч». Чернівецька область опікується відбудовою Миролюбівки, Трудолюбівки, Нововоскресенського і Петрівки. Одеська область опікується відбудовою Любимівки. Дніпропетровська область - відбудовою Нововоронцовки.
Окреме питання – це будинки, де немає документів на право власності, для села це непоодинокі випадки. До відбудови таких осель ми залучили Міжнародний комітет Червоного Хреста та інші організації і фонди. Вони працюють безпосередньо з людьми, котрі постраждали. Представники цих організацій приходять на об’єкт, бачать, що там досі мешкають люди, обстежують пошкодження і надають будівельні матеріали. У тих населених пунктах, що досі потерпають від обстрілів, на жаль поки що ніхто не працює. Там процес відбудови затягується.
Ми постійно шукаємо нових партнерів, котрі зможуть працювати з нами. В умовах реального часу. Людям необхідно зимувати, тому ми стукаємо до всіх дверей, і, чесно кажучи, нам відчиняють, йдуть на співпрацю.
- До початку повномасштабного вторгнення у нашій громаді жили більше 12 тисяч людей. Зараз в громаді проживає 6,5 тисяч. З тих, хто виїхав, вже повернулась майже половина. Я впевнена, що наші люди повернуться до рідного дому. Більшість тих, хто виїхав з населених пунктів Нововоронцовської громади мешкають у Кривому Розі. Ми з’ясували це завдяки спеціальним соцопитуванням. Наші люди близько і вони чекають на поліпшення безпекової ситуації. Особливо це стосується родин з дітьми. Але і зараз, в тилових селах вже є багато дітей. Родини повернулися до своїх осель і стараються створити всі умови для нормального життя.
До Осокорівки люди повернуться зрозуміло коли – як припиняться постійні обстріли. До того ж там немає наразі електрики – немає умов для нормального життя.
Люди повертаються, бо хочуть жити на рідній землі. Коли тут виросло не одне покоління родини – складно сидіти за кордоном і чекати. Тож повертаються. В першу чергу ті, хто оцінює реальну ситуацію і розуміє, що зможе відновити житло. Якщо буде де жити і будуть для цього всі умови – абсолютна більшість наших людей житимуть в рідних стінах. - Перспективу розвитку громади не «після Перемоги», а вже зараз бачите для себе?
- Так, без сумніву. 10 років очікування повернення до рідної оселі в Криму мене навчили одного – не треба чекати на Перемогу «вже завтра». Ніхто не дасть жодних гарантій, що Перемога буде, наприклад, за місяць. Наскільки б це не звучало сумно чи песимістично – такою є наша реальність.
Я не можу повернутися додому вже 10 років. Як і не можу повернутися до свого довоєнного життя. Це просто неможливо. Але тут і зараз потрібно діяти, бо час не зупиняється. І вимагає від нас не просто «бачити перспективу», а працювати на цю перспективу. Можна звісно заморозити себе в капсулу і очікувати Перемогу в такому стані. А можна забезпечити нормальний тил у країні, що в стані війни. В тому числі і для того, аби коли повернуться наші захисники, їм було куди і до кого повертатися.
Тому ми будемо піднімати свою громаду, йти вперед, відбудовувати. І як би не було складно, будемо боротися. Бо саме в цьому наша сила!
Спілкувалась Олена Попович