«Мені так хочеться додому, я вже скучила за Херсоном...» Відома херсонська художниця Яна Голуб’ятникова приїхала до Одеси на відкриття своєї виставки «Час зосереджень», а рідне місто вже кличе її повертатися.Вона залишалася в Херсоні під час окупації, живе тут і зараз під обстрілами, з головою занурюючись у роботу.
Інколи виїздить у справах на два-три дні, але щоразу поспішає повернутися.
«Знаєте, їду до Миколаєва – там добре, гарно, тихо, такий контраст з Херсоном був. А мене тягне додому... Все здається, що як покину місто, буде ще гірше, а коли я вдома, Херсон немов захищений. Розумію, що це дурниця, це ілюзія, але мені так здається. Мені навіть психологи казали, що це гіпервідповідальність», – ділиться Яна Голуб’ятникова.
Багато хто дивується, що вона з її талантом не виїхала кудись до Європи, де могла багато заробляти. Але в художниці навіть думки такої не виникало.
До майстерні вона прийшла десь за тиждень після вторгнення – подивитися, що там і як. І як мисткиня, котра часто працює з казковими сюжетами, свої відчуття вона теж описує через казку, називаючи стежечку до себе «Покласти лапку на саночки»:
«Лисичка поклала лапку на саночки, потім другу, третю, четверту, а потім всю рибку повикидала. Так і я, прийшла до майстерні і кажу: ми тільки посидимо перед мольбертом, нічого не будемо робити. Ми нічого не можемо робити. Ми в драмі, ми в трагедії. І взагалі, що можна робити в такій ситуації, коли війна? Потім друга лапка, третя... І я почала працювати».
Написала першу роботу «Червона порічка» – червоне на сірому, як на попелі. І процес пішов: завершувала почате до війни, створювала нове, написала 4 великі роботи й багато маленьких. З під її пензля виходили як добрі казкові картини, так і тривожні, бо з вторгненням росіян тривогою було сповнене життя кожного херсонця.
Творчість стала порятунком художниці. Яна розповідає, що не дивиться новини (вони й без того входять в її життя, влазять в голову, бо про події розказують друзі та рідні). Вона заповнює своє життя книгами, роботою, спілкуванням з іншими людьми та навчанням. Зараз навчається у Червоному хресті, вже вміє турнікет накладати, вчиться «заводити» серце. Корисні навички для мешканки обстрілюваного міста.
Яна живе за дві зупинки від майстерні, але після чергових обстрілів, хвилюючись за сина, вирішила переїхати якомога далі від центру міста, у квартиру мами подруги, яка померла ще в окупацію. Зараз «прилітає» вже й туди, але жінка радіє, що десь пів року «жили як в раю». Відстань до майстерні стала значно більшою, але ж це не привід кидати улюблену роботу.
«В одну хвилину ти зрозумів, що нічого не буде. Не тому, що до тебе якесь ставлення – просто так. Як у російській казці про Глиньку. Баба і дід замість синочка зліпили Глиньку, а він з'їв бабу з дідом, потім все село. Нічого особистого. Ні до козла, ні до баби, ні до діда, ні до когось з села. І тільки баран розбив цього Глиньку. У мене таке відчуття було, що прийшло щось таке, як Глинька, йому все одно, є ти чи тебе немає. У мене це не вкладалося в голові. Я є. Я людина. Я важлива. Але просто раз – і тебе не буде».
Вона зрозуміла, що була дуже сумною і сприймала життя як трагедію, але насправді життя – не тільки про горе, воно і про радість. І зрозуміла, що повинна навчитися радіти, допомогти в цьому собі та своїм близьким. Сама собі казала: те, що ви поливаєте, квітне.
Яна каже, що навчилася цінувати в людині все та сприймати її в цілому, любити (не приймати, не розуміти, а саме просто всім серцем любити) навіть тих, хто є контрастним до неї та її принципів.
А ще вважає, що всім нам потрібно змінюватися:
«У перші дні війни я розмовляла з різними людьми. І поки я не зовсім розуміла, хто якої позиції, мені було дивно. Мої близькі, знайомі, друзі, звісно, розділилися. Я казала одній своїй добрій знайомій, що прийшов час відрощувати нові органи чуття. Тому старі що ми більше не можемо користуватися словами, ми більше не віримо один одному. Прийшло щось таке, що перекреслило навіть такі важливі речі, як кохання, любов. Людина може кинути все і піти за якоюсь ідеологією, чесно кажучи, порожньою. Мені стало страшно, що ми не можемо більше розмовляти, не можемо відчувати, ми не дивимося один іншому в очі. Ми можемо загризти одне одного».
«Десь два тижні пройшло, я трошки оговталась і думаю: треба вже забирати цю виставку, бо все пропаде, – розповідає художниця. – Я розуміла, я добре розуміла, що під час війни це не так важливо, бо страждають люди. Але, чесно кажучи, це був мій спротив, мені хотілося щось корисне зробити. Хтось волонтерив, хтось на мітинги ходив, хтось їх організовував. Мені, щоб не почуватися безвольною твариною, яку в хлів поставили, хотілося щось таке своє зробити».
Цю історію Яна називає водночас і комічною, і трагічною. Людина, яка в ОДА в мирні часи координувала виставки, порадила їй нічого не робити, не намагатися забрати роботи, бо росіяни «можуть не так зрозуміти». Мовляв, ЗСУ звільнять Херсон, і вам роботи віддадуть. Це «неслухняну» художницю не зупинило. Вона стала шукати серед знайомих і колег однодумців, хто б наважився піти разом з нею до озброєного ворога – сміливців не знайшлося. Тож пішла сама...
«У невеличку щілиночку, визирнув хлопець з автоматом, запустив мене, зачинив за мною двері. В мене ноги підігнулися. Стоять чотири великі хлопці з автоматами: «Що ви хочете?» – згадує Яна свій перший візит до ворожого кубла.
Художниця розповідає, що спілкувалися з нею ввічливо, казали, що, звісно, роботи віддадуть: «Ви ж не вангоги, нам це не потрібно». Обіцяли написати в мерію і зателефонувати їй. Два тижні пройшло – ніхто не подзвонив. І Яна знов прийшла, і ходила і набридала росіянам кожен тиждень-два.
Потім її спрямували до міської ради, але будівля була зачинена, тільки стояла скринька для кореспонденції. І знову порожні обіцянки передати запит і зателефонувати. Художниця написала заяву і кинула її у скриньку. Знаючи, як загалом працює бюрократична система, сповільнюючи всі процеси, доки прохачу все не набридне і він не опустить руки, вона відчула, що може писати ці папірці хоч щодня, хоч щогодини – реакції не буде. Та все одно ходила кожен день і писала одне й те саме: будь ласка, поверніть Спілці художників роботи. І малювала гарненьких дівчат, які тримають картини. Розуміла, що так чіпляє чоловіків «на гачок» – і вони попалися.
Врешті-решт, їй зателефонували. Але людина, яка тримала в руках захоплене місто, 15-20 хвилин говорила не про повернення картин, а про всілякий непотріб. Як виявилось, окупантська адміністрація хотіла відкрити виставкову залу Спілки художників, мовляв, якщо ви нам допоможете, то й ми вам. Яна вчергове зрозуміла, що справи не буде – і знов почала ходити в російську комендатуру в будівлі ОДА, по 2-3 години сиділа в чергах, казала їм одне й те саме. Коменданти мінялися, а справа не рухалася з мертвої точки.
«На третьому коменданті я вже не витримала, – розповідає художниця. – На питання «що ви хочете?», відповіла: «Знаєте, ви в мене третій комендант, я вже знаю стільки ваших позивних, що якщо мене будуть катувати, то я все здам. Віддавайте мені роботи!» Чесно, просто я вже і не знала, що робити. Я маніпулювала, казала, що до мене проходять літні люди, сльози ллють, що я їм повинна сказати?»
В якийсь момент руки опустилися, але за тиждень-два Яна якось надвечір знову навідалася до комендатури й – о диво! – їй нарешті дозволили забрати роботи. Та коли вона винайняла машину та приїхала, їй відмовили. А через деякий час написали, що дозволяють. Тож роботи забрала лише з другої спроби. Це сталося наприкінці червня.
Росіяни повернули не все: третина картин зникла. На питання, чому, художниця отримала відповідь: «стільки й було». А потім хапала ці роботи й сама несла в машину, не погоджуючись на пропозицію допомоги від росіян («а що як передумають?»).
Яна жартує, каже, що тепер відомо, хто у Спілці найкращий художник – той, кому роботи не повернули. Хтось недорахувався однієї-двох робіт, а хтось не отримав назад жодної. Художниця припускає: росіяни вкрали те, що можна подарувати – невеличкі, інтер’єрні, позитивні твори. До речі, її роботу повернули – Яна думає, що через великі розміри, бо в жоден інтер’єр її полотно не впишеться, тільки морока з вивезенням.
До речі, ця картина і стала основою афіші до персональної виставки Яни Голуб’ятникової в Києві, вона відкрилася 28 березня у виставкових залах «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська». Потім буде невеличкий виставковий вояж Україною, принаймні Миколаїв і Одеса в планах є.
А згодом картини знову повернуться до Києва – вже на зберігання. Є плани вивезти з Херсона всю майстерню Яни, і в цьому, як і в організації виставки, художниці допомагає БО «Інша». Але мисткиня прагне врятувати від російських обстрілів не тільки свої твори, а й всі художні майстерні, врятувати творчість своїх колег. І будемо сподіватися, що їй та її однодумцям це вдасться. Зрештою, один раз вона картини вже врятувала...
«Знаєте, їду до Миколаєва – там добре, гарно, тихо, такий контраст з Херсоном був. А мене тягне додому... Все здається, що як покину місто, буде ще гірше, а коли я вдома, Херсон немов захищений. Розумію, що це дурниця, це ілюзія, але мені так здається. Мені навіть психологи казали, що це гіпервідповідальність», – ділиться Яна Голуб’ятникова.
Багато хто дивується, що вона з її талантом не виїхала кудись до Європи, де могла багато заробляти. Але в художниці навіть думки такої не виникало.
Яна Голуб’ятникова. Оле Лукойє
Рятувала творчість
Упродовж усієї окупації Яна щоденно працювала у своїй майстерні. Вдома син і чоловік, жінці треба піклуватися про них, але художниця зізнається: їй взагалі не хотілося нічого робити – тільки працювати. Творчість рятувала від безнадії, порожнечі, суму.До майстерні вона прийшла десь за тиждень після вторгнення – подивитися, що там і як. І як мисткиня, котра часто працює з казковими сюжетами, свої відчуття вона теж описує через казку, називаючи стежечку до себе «Покласти лапку на саночки»:
«Лисичка поклала лапку на саночки, потім другу, третю, четверту, а потім всю рибку повикидала. Так і я, прийшла до майстерні і кажу: ми тільки посидимо перед мольбертом, нічого не будемо робити. Ми нічого не можемо робити. Ми в драмі, ми в трагедії. І взагалі, що можна робити в такій ситуації, коли війна? Потім друга лапка, третя... І я почала працювати».
Написала першу роботу «Червона порічка» – червоне на сірому, як на попелі. І процес пішов: завершувала почате до війни, створювала нове, написала 4 великі роботи й багато маленьких. З під її пензля виходили як добрі казкові картини, так і тривожні, бо з вторгненням росіян тривогою було сповнене життя кожного херсонця.
Яна Голуб’ятникова. Посуха. 2022
Творчість стала порятунком художниці. Яна розповідає, що не дивиться новини (вони й без того входять в її життя, влазять в голову, бо про події розказують друзі та рідні). Вона заповнює своє життя книгами, роботою, спілкуванням з іншими людьми та навчанням. Зараз навчається у Червоному хресті, вже вміє турнікет накладати, вчиться «заводити» серце. Корисні навички для мешканки обстрілюваного міста.
Яна живе за дві зупинки від майстерні, але після чергових обстрілів, хвилюючись за сина, вирішила переїхати якомога далі від центру міста, у квартиру мами подруги, яка померла ще в окупацію. Зараз «прилітає» вже й туди, але жінка радіє, що десь пів року «жили як в раю». Відстань до майстерні стала значно більшою, але ж це не привід кидати улюблену роботу.
Художниця зі своїм полотном «Заметіль». Фото: Facebook Яни Голуб’ятникової
Досвід війни
Яна Голуб’ятникова вважає, що війна та окупація не можуть не вплинути на людину, і вона за цей час багато чому навчилася. Навчилася бути інакшою. Художниця не вважала себе егоїстичною та зацикленою на власній персоні особою, якими переважно є творчі люди, але усвідомила, що не є винятком – і позбулася цього тягаря егоцентричності та відчуття своєї важливості та цінності:«В одну хвилину ти зрозумів, що нічого не буде. Не тому, що до тебе якесь ставлення – просто так. Як у російській казці про Глиньку. Баба і дід замість синочка зліпили Глиньку, а він з'їв бабу з дідом, потім все село. Нічого особистого. Ні до козла, ні до баби, ні до діда, ні до когось з села. І тільки баран розбив цього Глиньку. У мене таке відчуття було, що прийшло щось таке, як Глинька, йому все одно, є ти чи тебе немає. У мене це не вкладалося в голові. Я є. Я людина. Я важлива. Але просто раз – і тебе не буде».
Вона зрозуміла, що була дуже сумною і сприймала життя як трагедію, але насправді життя – не тільки про горе, воно і про радість. І зрозуміла, що повинна навчитися радіти, допомогти в цьому собі та своїм близьким. Сама собі казала: те, що ви поливаєте, квітне.
Яна Голуб’ятникова. Фото Ігоря Бойченка
Яна каже, що навчилася цінувати в людині все та сприймати її в цілому, любити (не приймати, не розуміти, а саме просто всім серцем любити) навіть тих, хто є контрастним до неї та її принципів.
А ще вважає, що всім нам потрібно змінюватися:
«У перші дні війни я розмовляла з різними людьми. І поки я не зовсім розуміла, хто якої позиції, мені було дивно. Мої близькі, знайомі, друзі, звісно, розділилися. Я казала одній своїй добрій знайомій, що прийшов час відрощувати нові органи чуття. Тому старі що ми більше не можемо користуватися словами, ми більше не віримо один одному. Прийшло щось таке, що перекреслило навіть такі важливі речі, як кохання, любов. Людина може кинути все і піти за якоюсь ідеологією, чесно кажучи, порожньою. Мені стало страшно, що ми не можемо більше розмовляти, не можемо відчувати, ми не дивимося один іншому в очі. Ми можемо загризти одне одного».
Яна Голуб'ятникова. Сирин. 2022
Місія: повернути картини
Коли окупанти захопили ОДА, виставку херсонських членів Спілки художників, яка експонувалася в коридорах будівлі, зняти не встигли. Фактично, картини опинилися в заручниках у росіян. Розуміючи, що кращі твори херсонських митців (виставка створювалася до ювілею Херсонської організації Спілки) можуть бути втрачені, Яна Голуб’ятникова вирішила, що їх треба рятувати.
Виставка «Художнє сузір’я Херсонщини» у приміщенні Херсонської обласної ради, листопад 2021
«Десь два тижні пройшло, я трошки оговталась і думаю: треба вже забирати цю виставку, бо все пропаде, – розповідає художниця. – Я розуміла, я добре розуміла, що під час війни це не так важливо, бо страждають люди. Але, чесно кажучи, це був мій спротив, мені хотілося щось корисне зробити. Хтось волонтерив, хтось на мітинги ходив, хтось їх організовував. Мені, щоб не почуватися безвольною твариною, яку в хлів поставили, хотілося щось таке своє зробити».
Цю історію Яна називає водночас і комічною, і трагічною. Людина, яка в ОДА в мирні часи координувала виставки, порадила їй нічого не робити, не намагатися забрати роботи, бо росіяни «можуть не так зрозуміти». Мовляв, ЗСУ звільнять Херсон, і вам роботи віддадуть. Це «неслухняну» художницю не зупинило. Вона стала шукати серед знайомих і колег однодумців, хто б наважився піти разом з нею до озброєного ворога – сміливців не знайшлося. Тож пішла сама...
«У невеличку щілиночку, визирнув хлопець з автоматом, запустив мене, зачинив за мною двері. В мене ноги підігнулися. Стоять чотири великі хлопці з автоматами: «Що ви хочете?» – згадує Яна свій перший візит до ворожого кубла.
Художниця розповідає, що спілкувалися з нею ввічливо, казали, що, звісно, роботи віддадуть: «Ви ж не вангоги, нам це не потрібно». Обіцяли написати в мерію і зателефонувати їй. Два тижні пройшло – ніхто не подзвонив. І Яна знов прийшла, і ходила і набридала росіянам кожен тиждень-два.
Потім її спрямували до міської ради, але будівля була зачинена, тільки стояла скринька для кореспонденції. І знову порожні обіцянки передати запит і зателефонувати. Художниця написала заяву і кинула її у скриньку. Знаючи, як загалом працює бюрократична система, сповільнюючи всі процеси, доки прохачу все не набридне і він не опустить руки, вона відчула, що може писати ці папірці хоч щодня, хоч щогодини – реакції не буде. Та все одно ходила кожен день і писала одне й те саме: будь ласка, поверніть Спілці художників роботи. І малювала гарненьких дівчат, які тримають картини. Розуміла, що так чіпляє чоловіків «на гачок» – і вони попалися.
Врешті-решт, їй зателефонували. Але людина, яка тримала в руках захоплене місто, 15-20 хвилин говорила не про повернення картин, а про всілякий непотріб. Як виявилось, окупантська адміністрація хотіла відкрити виставкову залу Спілки художників, мовляв, якщо ви нам допоможете, то й ми вам. Яна вчергове зрозуміла, що справи не буде – і знов почала ходити в російську комендатуру в будівлі ОДА, по 2-3 години сиділа в чергах, казала їм одне й те саме. Коменданти мінялися, а справа не рухалася з мертвої точки.
«На третьому коменданті я вже не витримала, – розповідає художниця. – На питання «що ви хочете?», відповіла: «Знаєте, ви в мене третій комендант, я вже знаю стільки ваших позивних, що якщо мене будуть катувати, то я все здам. Віддавайте мені роботи!» Чесно, просто я вже і не знала, що робити. Я маніпулювала, казала, що до мене проходять літні люди, сльози ллють, що я їм повинна сказати?»
В якийсь момент руки опустилися, але за тиждень-два Яна якось надвечір знову навідалася до комендатури й – о диво! – їй нарешті дозволили забрати роботи. Та коли вона винайняла машину та приїхала, їй відмовили. А через деякий час написали, що дозволяють. Тож роботи забрала лише з другої спроби. Це сталося наприкінці червня.
Росіяни повернули не все: третина картин зникла. На питання, чому, художниця отримала відповідь: «стільки й було». А потім хапала ці роботи й сама несла в машину, не погоджуючись на пропозицію допомоги від росіян («а що як передумають?»).
Яна жартує, каже, що тепер відомо, хто у Спілці найкращий художник – той, кому роботи не повернули. Хтось недорахувався однієї-двох робіт, а хтось не отримав назад жодної. Художниця припускає: росіяни вкрали те, що можна подарувати – невеличкі, інтер’єрні, позитивні твори. До речі, її роботу повернули – Яна думає, що через великі розміри, бо в жоден інтер’єр її полотно не впишеться, тільки морока з вивезенням.
До речі, ця картина і стала основою афіші до персональної виставки Яни Голуб’ятникової в Києві, вона відкрилася 28 березня у виставкових залах «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська». Потім буде невеличкий виставковий вояж Україною, принаймні Миколаїв і Одеса в планах є.
Афіша виставки Яни Голуб’ятникової «Почути, щоб почати»
А згодом картини знову повернуться до Києва – вже на зберігання. Є плани вивезти з Херсона всю майстерню Яни, і в цьому, як і в організації виставки, художниці допомагає БО «Інша». Але мисткиня прагне врятувати від російських обстрілів не тільки свої твори, а й всі художні майстерні, врятувати творчість своїх колег. І будемо сподіватися, що їй та її однодумцям це вдасться. Зрештою, один раз вона картини вже врятувала...
- В Києві в залах Центрального будинку художника з 22 березня по 7 квітня експонується виставка Херсонської організації НСХУ.
- 15 березня в Одеському музеї західного і східного мистецтва відкрилася благодійна виставка «Об’єднані аквареллю», на якій представлені міські пейзажі херсонського архітектора й художника Олександра Степаненка.
- Художниця Оксана Оснач подарувала Херсонському обласному краєзнавчому музею Семистрільну ікону Божої Матері, що зображена на камбалі.