Війна в Україні вплинула на творчість українських митців. До редакції інформаційної агенції «Юг.Today» надіслала свої роботи художниця з Херсона Тамара Качаленко, відома під псевдонімом Vita Black, яка не припиняє творити попри спочатку окупацію, а зараз під звуки сирен та вибухів. Війна так чи інакше відображена у її мистецтві.
Як виявилося, Тамара Качаленко є постійною читачкою нашого видання, вона знайомиться з подіями та настроями людей нашого регіону. В інтерв’ю Vita Black також поділилася своїм досвідом вибору власного стилю та теплими спогадами про свої кроки в мистецтві.
– Vita Black або Тамара Качаленко народилася і виросла в Херсоні, я – корінна херсонка. Дідусь був переселенцем із Житомирщини, а мати та уся сім’я живе у Херсоні. Не евакуювалася під час війни, пережила окупацію і підрив греблі Каховської ГЕС. Я – жива свідкиня усьому, що відбувалося з Херсоном.
– Вас цікавлять події на Одещині. Що саме поєднує з регіоном?
– Насправді, я цікавлюся усіма регіонами України. Дідусь, коли виїзджав з Житомирщини, спочатку уся родина була в Одесі. А вже потім переїхали до Херсона. Саме родинні зв’язки поєднують.
– Чи хотіли б ви відвідати Одеську область?
– Як тільки закінчиться війна, планую відвідати сонячні міста Одеської області та насолодитися ними.
– З дитинства я відвідувала різноманітні гуртки. Була активним читачем Херсонських бібліотек. Це бібліотека для дітей імені Дніпрової Чайки і «Гончарівка» (Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара), якої на жаль вже зараз немає Крім того, була відвідувачем студії «Контур» та літературної студії, яку вів незабутній Микола Братан (поет та письменник – Авт.). Вже потім, коли закінчила школу, то вступила до музичного училища, але продовжувала займатися малюванням. І після закінчення музичного училища вступаю до Херсонського державного університету на факультет культури та мистецтв. Саме це місце дало мені путівку в чарівний світ графіки. Після випуску продовжую займатися графікою, а саме напрямком – кулькова ручка. Відкрила для себе американське мистецтво лібереалізму, яке використовує фотографію. І на основі цього було створено серію робіт «Back to black» (повернення до чорного), як я ще називаю «Діти і старі».
– Звичайно, і окупція, і війна дуже сильно вплинули на мою творчість. Раніше я полюбляла яскраві фарби, а зараз використовую контраст білого та чорного. Більш став жорсткіший штрих кулькової ручки.
– Чому саме техніку кулькової ручки ви використовуєте?
– Ручку можна взяти з собою до сховища на відміну від фарб. Вона більш мобільна, бо у Херсоні дуже часто бомблять, тому релаксую, відволікаюсь від навколишньої дійсності саме у процесі створення картин.
– Як змінилися херсонці у порівнянні з довоєнним часом?
– Місто дуже змінилося. Якщо порівняти довоєнний час і зараз – люди стали відкритими, більш вразливими. Можна на зупинці ділитися інформацією, наприклад, де знаходиться найближчий пункт незламності просто з незнайомою людиною. Тобто чого до війни не відбувалося, то зараз ми стали усі однією сім’єю і несемо місто на руках. Якби не підтримка херсонців один одного, мені здається, вижити було б дуже складно або неможливо, тим більше під час окупації міста рашистами.
– Цю серію я створила протягом останніх двох місяців. Були особливо жорсткі обстріли, не було світла, опалення. Якраз розпачливі образи з’явилися у цій серії.
– На портретах зображені херсонці?
– Річ в тім, що херсонці не хочуть бачити себе на фотографіях чи портретах у тому настрої, в якому знаходятья наразі. Тому я пишу по фотографіям з інтернету, які передають відчуття болю, жаху або радості. Де зображені усміхнені дві старі людини, ця робота створювалася, коли бомбили Херсон вночі. Я тоді побігла до сховища, а коли через 2-3 години закінчилася масована атака, я ще перечекала 40 хвилин. Повернувшись додому, завершила портрет приблизно о третій годині ночі.
Роботи створювалися у перервах між обстрілами. А картина, де дитина плаче, де багато сліз, то її якраз створювала я у грудні, коли Херсон бомбили Іскандерами і перебили газову трубу. Тоді на свята у нас не було газу. І тому ці роботи увібрали енергетику такого жаху. Херсон обстрілюють з усіх видів зброї.
– При яких обставинах ви створювали роботи?
– Щодо окупації, було дуже тяжко. Але сказати, що почала малювати у перші дні окупації, це буде не дуже вірно. Тому що тижнів зо три ми взагалі не виходили з підвалу, а вже приблизно з третього тижня почали виходити, дивитися які продукти є в магазині. Був лише хліб, в якості гуманітарки, ще на людину давали півкіло ячмінної крупи. А приблизно у квітні почала малювати. Влітку херсонські партизани на дорогах робили написи «ЗСУ йде!», тоді мої роботи почали створюватися ще швидше. Після звільнення Херсона в перервах між обстрілами створюю роботи. В нас є, відносно, тихі години. Тоді хтось порається у городі, а я малюю. Це релакс, який дозволяє відволіктися від того, що відбувається.
– Які історії в умовах повномасштабного вторгнення вам чи вашим рідним дали віру що Херсон повернеться в Україну?
– Щодо «виборів» у Херсоні, то тоді не те, що на них хтось ходив, а три доби ніхто надвір не виходив. Моя мати на той час була у приватному секторі і тихенько вийшла надвір взяти картоплю. Було вже темно, приблизно 18 година, вона прислухалася – йшло два чоловіки і жінка. Це з бюлетенями ходили. Чоловік каже: «Армагеддон какой-то. Пошли туда – никого. Пошли сюда – никого». Мати навшпиньки повернулась до хати. І на вечерю ніякої картоплі не було. Хто там голосував – невідомо. Сусідка вже після третьої доби сказала: «Все, вже можна з хат виходити». Тоді люди і почали виходити. Людей рятували маски від коронавірусу – бо їздили рашисти і зиркали навкруги. Багато людей за час окупації попропадало. Лише в місцевих ЗМІ писали, коли Херсон повернувся до України, що були бої в Херсоні, ще при окупації. У самому місті давали бої партизани. Ми, місцеві, все чули і не могли зрозуміти, що відбувається. Ось такі героїчні херсонці були.
– Чи маєте найдорожчу вашому серцю роботу?
– Ні, не маю, бо у кожній роботі я відкривала для себе щось нове. Наприклад, до цієї серії я не практикувала ракурси, сльози, які течуть по обличчю. Кожна робота була сходинкою до саморозвитку.
– В планах є створити галерею херсонців тоді, коли люди будуть більш при настрої. Тому що вони хочуть бачити себе на фотографіях гарними та усміхненими. Зараз про що мріє уся Україна і я не виключення – це про ПЕРЕМОГУ. Херсон дуже гостро відчуває події на фронті. Мріємо, що хоча б на 15 км на лівому березі окупантів посунули.
– Що б ви хотіли сказати читачам, які живуть у населених пунктах України, де спокійніше, ніж у Херсоні?
– Херсон бореться, Херсон живий. Хотілося б щоб ми усі разом докладали своїх зусиль для досягнення Перемоги.
Сніжана ЩЕРБИНА
Про життєвий шлях
– Ким являється Vita Black? Де ви народилися і виросли?– Vita Black або Тамара Качаленко народилася і виросла в Херсоні, я – корінна херсонка. Дідусь був переселенцем із Житомирщини, а мати та уся сім’я живе у Херсоні. Не евакуювалася під час війни, пережила окупацію і підрив греблі Каховської ГЕС. Я – жива свідкиня усьому, що відбувалося з Херсоном.
– Вас цікавлять події на Одещині. Що саме поєднує з регіоном?– Насправді, я цікавлюся усіма регіонами України. Дідусь, коли виїзджав з Житомирщини, спочатку уся родина була в Одесі. А вже потім переїхали до Херсона. Саме родинні зв’язки поєднують.
– Чи хотіли б ви відвідати Одеську область?
– Як тільки закінчиться війна, планую відвідати сонячні міста Одеської області та насолодитися ними.
Як з’явилося захоплення художнім мистецтвом
– Як ви опинилися у світі мистецтва? Що спонукало розвивати свій творчий потенціал?– З дитинства я відвідувала різноманітні гуртки. Була активним читачем Херсонських бібліотек. Це бібліотека для дітей імені Дніпрової Чайки і «Гончарівка» (Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара), якої на жаль вже зараз немає Крім того, була відвідувачем студії «Контур» та літературної студії, яку вів незабутній Микола Братан (поет та письменник – Авт.). Вже потім, коли закінчила школу, то вступила до музичного училища, але продовжувала займатися малюванням. І після закінчення музичного училища вступаю до Херсонського державного університету на факультет культури та мистецтв. Саме це місце дало мені путівку в чарівний світ графіки. Після випуску продовжую займатися графікою, а саме напрямком – кулькова ручка. Відкрила для себе американське мистецтво лібереалізму, яке використовує фотографію. І на основі цього було створено серію робіт «Back to black» (повернення до чорного), як я ще називаю «Діти і старі».
Про вплив повномасштабної війни на творчий процес
– Як окупація, звуки вибухів та повітряних тривог впливають на ваш творчий процес?– Звичайно, і окупція, і війна дуже сильно вплинули на мою творчість. Раніше я полюбляла яскраві фарби, а зараз використовую контраст білого та чорного. Більш став жорсткіший штрих кулькової ручки.
– Чому саме техніку кулькової ручки ви використовуєте?– Ручку можна взяти з собою до сховища на відміну від фарб. Вона більш мобільна, бо у Херсоні дуже часто бомблять, тому релаксую, відволікаюсь від навколишньої дійсності саме у процесі створення картин.
– Як змінилися херсонці у порівнянні з довоєнним часом?– Місто дуже змінилося. Якщо порівняти довоєнний час і зараз – люди стали відкритими, більш вразливими. Можна на зупинці ділитися інформацією, наприклад, де знаходиться найближчий пункт незламності просто з незнайомою людиною. Тобто чого до війни не відбувалося, то зараз ми стали усі однією сім’єю і несемо місто на руках. Якби не підтримка херсонців один одного, мені здається, вижити було б дуже складно або неможливо, тим більше під час окупації міста рашистами.
Про серію потретів «Старі і діти»
– Як ви створювали серію портретів «Старі і діти»?– Цю серію я створила протягом останніх двох місяців. Були особливо жорсткі обстріли, не було світла, опалення. Якраз розпачливі образи з’явилися у цій серії.
– На портретах зображені херсонці?
– Річ в тім, що херсонці не хочуть бачити себе на фотографіях чи портретах у тому настрої, в якому знаходятья наразі. Тому я пишу по фотографіям з інтернету, які передають відчуття болю, жаху або радості. Де зображені усміхнені дві старі людини, ця робота створювалася, коли бомбили Херсон вночі. Я тоді побігла до сховища, а коли через 2-3 години закінчилася масована атака, я ще перечекала 40 хвилин. Повернувшись додому, завершила портрет приблизно о третій годині ночі.
Роботи створювалися у перервах між обстрілами. А картина, де дитина плаче, де багато сліз, то її якраз створювала я у грудні, коли Херсон бомбили Іскандерами і перебили газову трубу. Тоді на свята у нас не було газу. І тому ці роботи увібрали енергетику такого жаху. Херсон обстрілюють з усіх видів зброї. – При яких обставинах ви створювали роботи?– Щодо окупації, було дуже тяжко. Але сказати, що почала малювати у перші дні окупації, це буде не дуже вірно. Тому що тижнів зо три ми взагалі не виходили з підвалу, а вже приблизно з третього тижня почали виходити, дивитися які продукти є в магазині. Був лише хліб, в якості гуманітарки, ще на людину давали півкіло ячмінної крупи. А приблизно у квітні почала малювати. Влітку херсонські партизани на дорогах робили написи «ЗСУ йде!», тоді мої роботи почали створюватися ще швидше. Після звільнення Херсона в перервах між обстрілами створюю роботи. В нас є, відносно, тихі години. Тоді хтось порається у городі, а я малюю. Це релакс, який дозволяє відволіктися від того, що відбувається.
– Які історії в умовах повномасштабного вторгнення вам чи вашим рідним дали віру що Херсон повернеться в Україну?– Щодо «виборів» у Херсоні, то тоді не те, що на них хтось ходив, а три доби ніхто надвір не виходив. Моя мати на той час була у приватному секторі і тихенько вийшла надвір взяти картоплю. Було вже темно, приблизно 18 година, вона прислухалася – йшло два чоловіки і жінка. Це з бюлетенями ходили. Чоловік каже: «Армагеддон какой-то. Пошли туда – никого. Пошли сюда – никого». Мати навшпиньки повернулась до хати. І на вечерю ніякої картоплі не було. Хто там голосував – невідомо. Сусідка вже після третьої доби сказала: «Все, вже можна з хат виходити». Тоді люди і почали виходити. Людей рятували маски від коронавірусу – бо їздили рашисти і зиркали навкруги. Багато людей за час окупації попропадало. Лише в місцевих ЗМІ писали, коли Херсон повернувся до України, що були бої в Херсоні, ще при окупації. У самому місті давали бої партизани. Ми, місцеві, все чули і не могли зрозуміти, що відбувається. Ось такі героїчні херсонці були.
– Чи маєте найдорожчу вашому серцю роботу?
– Ні, не маю, бо у кожній роботі я відкривала для себе щось нове. Наприклад, до цієї серії я не практикувала ракурси, сльози, які течуть по обличчю. Кожна робота була сходинкою до саморозвитку.
Плани на майбутнє
– Які ваші плани та мрії на майбутнє?– В планах є створити галерею херсонців тоді, коли люди будуть більш при настрої. Тому що вони хочуть бачити себе на фотографіях гарними та усміхненими. Зараз про що мріє уся Україна і я не виключення – це про ПЕРЕМОГУ. Херсон дуже гостро відчуває події на фронті. Мріємо, що хоча б на 15 км на лівому березі окупантів посунули.
– Що б ви хотіли сказати читачам, які живуть у населених пунктах України, де спокійніше, ніж у Херсоні?
– Херсон бореться, Херсон живий. Хотілося б щоб ми усі разом докладали своїх зусиль для досягнення Перемоги.
Сніжана ЩЕРБИНА