Четвертим містом, де оселилася виставка живопису Оксани Оснач «ІХТІС. Чумацька ікона на рибі» стала Одеса. Точніше – п’ятим, бо почалася ця історія, звісно, з Херсона. Свого часу пані Оксана мала сміливість втілити в життя ідеї історика Андрія Лопушинського, який є куратором виставки. Насправді ж можна сказати, що художниця візуалізувала дослідження науковця, зробивши сучасні реконструкції старовинних чумацьких ікон.
Ще до війни
Перша виставка «ІХТІС» побачила світ у Херсонському краєзнавчому музеї на свято Покрови – 14 жовтня 2021 року. Паралельно під кінець року відкрилася мінівиставка в павільйоні Центрального ринку. Виставка в музеї мала неабиякий успіх, і її експонування продовжували й продовжували. Тож на час повномасштабного вторгнення росіян ці ікони на рибах перебували в краєзнавчому музеї.
«Ми перший час не знали, що робити, – згадує Оксана Оснач. – Абсолютно не розуміли, як вчинити, де вона краще збережеться. І тут почала надходити інформація, що з окупованих міст вивозять виставки, експонати...»
У березні роботи вдалося забрати, вони всю окупацію зберігалася вдома у художниці, а потім деякий час перебували під обстрілами.
У травні 2023 року розпочався виставковий цикл – спочатку в Києві, потім у Білій Церкві та в Миколаєві. 28 листопада експозиція переїхала до Одеси та оселилася у виставковій залі Одеського обласного центру української культури. Попри побоювання, що головні герої не доїдуть до Одеси через негоду, попри повітряну тривогу, – виставка відкрилась.
Андрій Лопушинський та Оксана Оснач перед тим, як йти до бомбосховища
З виставкової зали до бомбосховища – і назад
Ожеледиця, наслідок негоди, не зупинила цікавих – люди потягнулися на відкриття незвичайної виставки. Але повітряна тривога змусила всіх перейти до бомбосховища. Однак тривала вона недовго. І основні події церемонії відкриття все ж відбулись там, де й були заплановані. Але росіяни свято таки трохи зіпсували, бо частина одеситів, що завітали на відкриття під час тривоги, до сховища не пішли.
Відкриття вставки у бомбосховищі
На відміну від першої херсонської, нові виставки доповнені класичним живописом, створеним художницею переважно під час окупації.
«Україна в мене в серці. І вона допомагала мені вижити», – наголошує мисткиня, згадуючи ті страшні часи, коли в Херсоні панував «руській мір».
Директорка Одеського обласного центру української культури Валентина Вітос, Андрій Лопушинський та Оксана Оснач на відкритті виставки
«Господиня» залу, директорка Одеського обласного центру української культури Валентина Вітос зізналася, що щаслива, бо саме в очолюваному нею Центрі ікони на камбалі експонуються вперше в Одесі. Як історик за освітою вона читала про дослідження цієї теми, але реальність перевершила очікування.
Куратор виставки Андрій Лопушинський наголосив, що українські чумацькі ікони на камбалі вивезені в Санкт-Петербург, активно експонуються й експлуатуються в інформаційній боротьбі Росії проти України:
«Розповідаючи про українських чумаків, росіяни приховують полтавське походження ікон, натомість згадуючи про соловецьких монахів. Але доказів у них нема. У них є тільки дві ікони, вивезені з села Демки».
А ще історик нагадав, що чумаки транспортували не тільки сіль – третина їх возила виключно рибу, то виходить, що риба є другим символом чумацької професії. А якщо по буквах розшифрувати грецьке слово «іхтіс» (риба) – вийде Ісус Христос, Божий Син Спаситель. Так універсальний християнський символ – риба – поєднався із символом професії.
Від Оксани Оснач лунало багато слів вдячності, однак найголовніше – вдячність Богу за те, що Андрій Лопушинський обрав її як художницю. Мисткиня наголошує: ікони на рибі – то, перш за все, краєзнавчий, історичний і науковий проєкт і застерігає, щоб за яскравістю художніх образів не загубили наукову роботу Андрія Лопушинського. Адже він вклав у дослідження не тільки свій науковий розум, а й душу.
«Мені завжди цікаво експериментувати», або Як все починалося
Художниця розповідає, що знала Андрія як краєзнавця, який проводить екскурсії, історика-реконструктора, який відтворює старовинні одяг та взуття, а ще має чарівну скриню з такими реконструйованими предметами. На прохання відтворити ікону на рибі одразу погодилася, бо дуже хотіла, щоб у тій скрині було і дещо зроблене її руками. Не злякало навіть зізнання історика, що він не бачив, який вигляд має ця ікона на рибі. «Мені завжди цікаво експериментувати», – посміхається художниця. Мотиватором і популяризатором теми стала краєзнавиця Марина Тарасова, яка побачила у цьому проєкті світові перспективи.
Однак без хейту тоді не обійшлося, хоча пані Оксана його не боялася і навіть очікувала. Несприйняття ікони на рибі йшло від попів Московського патріархату, у той час як Православна церква України та звичайні люди, які приходили на виставку, сприймали цей історичний експеримент позитивно.
При тому в самій Росії намагалися присвоїти чумацькі ікони, навіть зображення однієї з Оксаниних ікон на камбалі з сюжету Херсонського телеканалу використали як «своє».
«Ми просто не розуміли, – згадує Оксана Оснач. – Ми були шоковані. Як так можна робити? Тепер очевидно, що це їхній нормальний спосіб життя. Вони так живуть, вони так робили, роблять і будуть робити. Нам треба тікати якнайдалі від цієї страшної країни 404».
І це при тому, що ікони на рибі, як і переважна більшість українських культурних цінностей, за царату були вивезені з українських сіл до Росії, дві з них, ікони на камбалі, перебувають в стінах Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі. В Україні є єдина ікона на голові сома, і вперше її експонували саме на київській виставці Оксани Оснач.
Про щасливі збіги та різні дивовижі
Пані Оксана розповідає, що все, що пов’язано з проєктом «Іхтіс», супроводжують щасливі збіги, немов вони з Андрієм Лопушинським отримують якусь небесну підтримку. Навіть те, як вони доїхали до Одеси, називає дивом. Чи не диво, що вони як ВПО в Києві опинилися в одному будинку тільки на різних поверхах? Найбільше ж здивувало її, як у Санкт-петербурзькому журналі, у великій статті, присвяченій українській культурі, вона побачила не тільки ікону на камбалі, заради якої й показав їй публікацію пан Андрій, а й горщик прадіда.
«Мій прадід був гончарем, – розповідає художниця. – І ми знали за сімейними легендами, що його роботи привезені в Санкт-Петербург. Ми намагалися їх розшукати, але не знаходили. Уявіть собі, це для мене не просто дзвоник, це величезний дзвін – прадід і камбала разом. Для мене це знак, що я роблю те, що необхідно робити».
Цікаво і те, що бачення ікони давніх богомазів (якщо можна так назвати тих, хто писав божі лики на рибі) та сучасної художниці збіглися. Пані Оксана розказує, як довго крутила голову щуки, яку їм випадково подарували, і не могла зрозуміти, як її розташувати для розпису – мордою догори чи вниз, як передивлялася безліч ікон в пошуках розташування на рибі персонажів традиційної ікони. І коли нарешті побачила ікону на голові риби, що збереглася в Україні, зрозуміла, – зробила все правильно:
«Буквально «в десятку». Таке враження, ніби я в минулому житті цим займалася. І те, як розташована голова, і як вирішена композиція. Моє мислення як художника і того художника збіглися. Я була дуже щаслива. Це надзвичайно».
На віки
Вік тих трьох ікон на рибі, що збереглися до наших днів (дві у Санкт-Петербурзі й одна в Києві), невідомий, але пані Оксана впевнена: їм точно більше ніж 200 років. І має надію, що і її твори зберігатимуться довго. Сіль сама по собі є природним консервантом, однак художниця та історик аналізують, як час, хоч і невеликий, впливає на риби-ікони, спостерігають, чи їх не крутить, чи не нападають шкідники. Є ідея використати для їхнього збереження газ.
Побачити виставку живопису Оксани Оснач «ІХТІС. Чумацька ікона на рибі» в Одесі можна з 28 листопада до 19 грудня 2023 року щодня, крім суботи та неділі, з 10:00 до 16:00. Виставкова зала Одеського обласного центру української культури на вул. Польській, 20 радо чекає всіх, вхід вільний.
Гарним доповненням до інформації про виставку є статті про початок проєкту історичної реконструкції ікони на камбалі та про творчий спротив Оксани Оснач під час окупації, написані в окупованому Херсоні картини також представлені на виставці.
Лариса Жарких, Вгору