Жовтень 2022 року. Херсоном роз'їжджають вантажівки. Паркуються біля музеїв, архівів та бібліотек. Для чого? Та все просто. Російські війська перед втечею з міста почали грабувати та вивозити картини, книги, музейні цінності. Як кажуть, пішли по стопах нацистських загарбників часів Другої світової війни. Після тієї війни, до речі, щось вдалося повернути, але багато чого не повернулося в Україну, бо їх забрала собі нинішня Росія.
Отож розбиратимемося, як спочатку Російська імперія, а потім радянська держава та РФ грабували Україну, та як всі спроби сповна повернути втрачені цінності закінчувалися невдачами…
Пограбування № 1: Спроба повернути козацькі клейноди
Ще у квітні 1917 року Українська Центральна Рада створила спеціальну комісію, яка намагалася повернути з Москви та Петрограда козацькі клейноди та інші історичні реліквії українського народу. Цікаво, що спочатку в листопаді того ж року уряд радянської Росії погодився з цими претензіями на повернення, але реліквії так і не повернули. Під час правління гетьмана Павла Скоропадського комісія продовжила роботу. Були навіть затверджені списки культурних цінностей та проєкт угоди між Українською державою та РСФРР. Але й тоді все закінчилося нічим через припинення переговорів.
У 1930-х роках на прохання вже уряду УСРР частину предметів старовини вдалося повернути. Тоді, наприклад, з Ермітажу передали до України 11 тисяч раритетів, серед яких були 12 козацьких прапорів 17-18 століття. Але то далеко не всі реліквії українського народу, що залишилися на території РСФРР.
Пограбування № 2: Грабіж під лозунгом “єдиний народ”
Під час Другої світової війни кілька років під нацистською окупацією перебувала вся територія України. Тоді, за приблизними оцінками (дані доволі не точні), з території тогочасної УРСР німецькі війська вивезли або знищили понад пів мільйона музейних експонатів, понад 50 мільйонів книг та майже стільки ж архівних справ.
До цього ще треба додати тисячі цінних експонатів культурного спадку, які знищила радянська армія під час відступу. Тоді цю тактику назвали «випалена земля» – знищення всього, що не вдалося евакуювати.
Херсон нацистські війська також пограбували. Вивезли, наприклад, з фондів місцевого музею більшу частину колекції, у тому числі твори мистецтва. До війни тут зберігалося близько 700 експонатів. Лише у 1944 році почалися пошуки втрачених цінностей.
Що кумедно, серед викрадених цінностей був “туалет Катерини 2”, який датується 18 сторіччям. Якось тяжіють чи то нацистські, чи то російські загарбники до викрадення всього імперського…
Сторінка зі звіту радянської комісії з переліком музейних цінностей, що вкрали німецькі окупанти в Херсоні (BBC)
Загалом, за даними Міністерства культури України, які оприлюднили у 1987 році, втрати тільки творів мистецтва з музеїв України перевищували 130 тис. експонатів. Однак ці цифри доволі умовні, й досі невідома точні цифри збитків, яких зазнала українська культурна спадщина.
Водночас після Другої світової війни вивезені з СРСР нацистами культурні пам’ятки як компенсацію передали Москві. І до України вони так й не повернулися. Ймовірно, радянська влада вважала, якщо існує якийсь “єдиний совєтський народ”, значить і все “єдине”, тобто їхнє…
Росія знову привласнила культурні цінності, які належали Україні. Це уряд Кремля провернув у 1998 році через власний закон «Про культурні цінності, переміщені до Союзу РСР у результаті Другої світової війни…».
Хоча спочатку й передбачалося повернення реліквій усім країнам, які раніше входили до складу СРСР. Ще у 1992 році була підписана Угода про повернення культурних цінностей країнам їх походження між керівниками 11 держав СНД. Звісно, упродовж 1993-2010 років в Україну з Росії повернули частину втрачених цінностей. Так, наприклад, 11 фресок 12 століття Свято-Михайлівського собору в Києві або 700 книг з історичних бібліотек Києва. У 2010 році російський уряд також передав два нагробки 5-6 століття до Національного заповідника «Херсонес Таврійський» у Севастополі.
Та все-таки більшість культурних цінностей, за різними оцінками дослідників, таки залишилися в Росії.
За словами історика Сергія Кота, якщо підрахувати цінності повернені до СРСР, то 74% з них були саме артефакти з України.
Водночас український уряд напряму контактував з європейськими урядами, намагаючись повернути хоч те, що вивезли нацисти під час Другої світової війни та що залишалося на колишніх територіях Третього Рейху. Так, у 2011 році Німеччина передала Україні старовині писанки. До цього процесу також приєдналися Естонія, Нідерланди та інші країни.
Пограбування № 3: Історія повторюється
Це пам’ятник Потьомкіну в Херсоні. Його доля не дуже складалася в нашому місті.
Гадаєте, минулого року його вперше забрали окупанти? Ні. Побутує версія, що оригінальний пам’ятник “свєтлейшему” 19 століття зник із Херсона ще під час Другої світової війни. А в наш час його копію знову “благополучно” забрали вже російські окупанти. Викрали та й викрали. Гадаємо, його повертати нам точно не треба. Бо з ним закінчилася “епоха Потьомкіна” та всього імперського в Херсоні.
Тут важливіше, що росіяни почали привласнювати цінніші предмети культурної спадщини України. У 2014 році вони спочатку захопили частину східної України та Крим, привласнивши українські культурні цінності. А після 24 лютого продовжили вже грабувати територію захопленої Херсонської та Запорізької областей.
Окрім великих жертв серед місцевого населення, знищеної інфраструктури та житлових будинків, вони почали грабувати музеї, бібліотеки, архіви.
Так, під час відступу з Херсона вони лише з художнього музею вивезли велику частину колекцій картин, забрали унікальні документи 18-19 століття з Державного архіву Херсонської області та раритетні книги з багатостраждальної обласної універсальної бібліотеки імені Олеся Гончара.
Російські окупанти не лише грабують, але й знищують об’єкти культурної спадщини. За останніми оцінками Міністерства культури та інформаційної політики, після повномасштабного вторгнення на території Херсонщини постраждали 82 об’єкти культурної спадщини. І це далеко не весь список, бо бойові дії на теренах нашої області ще тривають та важко оцінити масштаби руйнувань.
Єгор Сидорович, Вгору