Про перші успіхи, «Шевченківський міф» і вибори президентаПозавчора у рамках проекту «Мереживо» до Генічеська і Новоолексіївки приїздили відомі українські письменники Андрій Курков і Артем Чапай. Після першої із зустрічей з читачами вони люб’язно погодились на інтерв’ю.— Скажіть, які і скільки міст ви вже проїхали і що попереду?Анастасія Левкова, кураторка проекту: — Ми їздимо з різними авторами.
Андрій Курков і Артем Чапай у рамках цього проекту приїхали лише у Генічеськ та Новоолексіївку. Проект називається «Мереживо. Літературні читання у містечках України». За підтримки Міжнародного фонду «Відродження» реалізує його український осередок Міжнародного ПЕН-клубу. Відвідуємо по два населених пункти у шести областях, переважно прикордонних. Вже відвідали Закарпаття (Берегове і Мукачеве), Одещину (Кілія і Ізмаїл). Якщо говоримо, що Крим — це Україна, Херсонщина, виходить, не прикордонна. По суті, у нас п’ять областей прикордонних плюс Херсонщина.
— Як вибирали містечка для проекту?
— По-перше, дивились, щоб там не відбувалось дуже багато всього. З іншого боку, обирали ти міста, де нас хоч трохи чекають, де аудиторія може бути готова до такої зустрічі. На Херсонщині була думка ще взяти Каховку і Нову Каховку, але потім ми зупинились на Генічеську і Новоолексіївці, бо хотіли ближче до Криму. Ще один важливий фактор – логістика. Дивились, щоб можна було зручно доїхати поїздом.
Коли писатиму блок про весь проект, напишу, що потрібно для того, щоб було більше таких культурних обмінів. Потрібна робота «Укрзалізниці», автодороги і все таке. Чим кращі будуть шляхи фізичні, тим кращі будуть обміни культурні.
— Антоне (Артем Чапай – творчий псевдонім Антона Водяного – А. Б.), у книжці «Тато в декреті» Ви описуєте особистий досвід. На кого зараз дітей залишили?
— Діти зараз у школі. Відводить і забирає їх дружина. Але зате потім вона поїде у Варшаву, а я буду з дітьми.
— Вам пощастило більше. Генічеськ кращий за Варшаву.
— Я дещо згоден.
— Розкажіть, як стають письменниками?
Курков: — Вигадувати і розповідати історії я любив з дитинства. А ще у мене брат, старший на сім років, був дисидентом. На кухні у хрущовці, де ми жили, постійно збирались його друзі, коли не було батьків, пили портвейн, обмінювались самвидавом і розповідали анекдоти один одному. Мені часто дозволяли сидіти і слухати. Я почав писати прозу з анекдотів. Розвивав ті серії, які вже існували, і вигадував свої.
Ми з братом брали участь у нелегальних конкурсах оповідачів анекдотів, які проводились у серпні в селі Уютне між Судаком і Новим Світом. І один раз, завдяки моїм анекдотам, ми виграли ящик новосвітського шампанського.
Брат мене до цього підводив і самвидавом. А 90 % книжок самвидавівських, заборонених не були політичними взагалі. Там був психоаналіз. Карл Юнг, «Фізіогноміка» Шопенгауера, Фрейд, Отто Вейнінгер, поезія срібного віку. Така дивна мішанина. Я читав: щось розумів, щось не розумів. Воно мене штовхало. І хоч з одного боку це жарт, що письменники не ходять на роботу, але у мене була така мрія тоді.
Я носив свої рукописи Олегу Чорногузу, який був головним редактором видавництва «Радянський письменник». Приніс йому якусь свою повість. Він каже: «Приходь через два тижні». Я приходжу, а він: «Я сміявся, коли читав, але це не радянська література, це не надрукують». Тобто, я отримував фідбек, що це нормально, але не підходить країні. Після цього я почав шукати способи відправляти свої рукописи за кордон.
Чапай: — У мене не все так прямолінійно складалось. Навпаки, я дуже пізно став письменником. Років у тридцять почав толком писати. Може цьому умовно «посприяли» батьки. Досі пам’ятаю, як батько казав: «Ти ж не хочеш стати якимсь пісатєлєшкой чи журналістішкой». І мене постійно спонукали у «нормальні» професії. Спочатку у Академію СБУ, на юридичний. Коли я пішов на філософський, мені казали, що теж «ненормальна» професія. Але я думав, якщо вибрав «ненормальну» професію, тепер можна робити все, що хочеш. А коли почав подорожувати, мене розпирало від історій, які хотілось вилити з себе.
Коли написав першу книжку («Авантюра XL» — А. Б.), нічого від неї не очікував, але вона раптом стала якоюсь популярнішою, ніж я думав. Тоді я написав про Україну, книжка також несподівано для мене потрапила у ТОП-5 «Книга року ВВС». Коли тобі кілька разів кажуть, що є задатки, то хочеться продовжувати. Тобто, навмисних планів у мене не було.
— Як сприйняли свій перший літературний успіх?
Курков: У мене перший, якщо умовно, успіх, це перша книжка, яка вийшла, коли мені було тридцять років, вже у дев’яносто першому, перед розвалом Радянського Союзу. Вона вийшла завдяки українському письменнику Валентину Тарнавському, який, на жаль, вже помер. Він закамуфлював її під збірку наукової фантастики. У мене там три різних повісті були. 15000 – тираж. Тоді це вважався маленький. Мінімальний немасовий тираж. Вийшла книжка, здається, у травні, і за два – три місяці вона продалася. Саме через те, що написано було, що це наукова фантастика, я думаю. І мені це страшно подобалось. Але потім був розпад Союзу і зникнення всіх видавництв взагалі, діяльності видавничої.
Потім наступний реальний успіх – це дев’яносто сьомий, коли «Пикник на льду» вийшов німецькою мовою і став першою книжкою практично Східної Європи, яка попала вже у бестселери. Тоді я просто відчув, що тепер є професійним письменником.
Чапай: — Мені важко сказати, що у мене були прямо якісь успіхи. То, скоріше, досі відбувається у субкультурних колах. По-моєму, досі найпопулярніша книжка – ота перша про подорож по Латинській Америці. І я думаю, не в останню чергу через те, що багато хто хоче їздити, не маючи грошей. І це просто якась така романтична історія про те, що це можливо. Вона популярна у першу чергу серед дуже молодих людей.
— А звідки взялась ідея такої подорожі?
— Коли вчився у Академії СБУ, бачив, як всі мої знайомі десь їздять, а я сидів за колючим дротом. Хоча і не в тюрмі, але дуже в близьких до того умовах. Оскільки я завжди був, так би мовити, нечемним, мене постійно позбавляли звільнень. Коли три роки сидіти, як стиснена пружина… Я звідти пішов тільки через те, що не міг більше там бути. Першим ділом поїхав у Полтаву і Харків автостопом, бо не було грошей. Я побачив, наскільки це просто. Тим більше, тобі вже дев’ятнадцять років і ти не залежиш від батьків.
А з батьками я рік не говорив через те, що пішов. Не те, що буквально, а так: «Привіт» — «Привіт», «Як справи?» — «Все добре, справлюсь».
Я зрозумів, що можу все. Чому б тоді не поїхати? А ще я тоді захоплювався Юрієм Луценком, якого вважав щирим соціалістом. І він мені дав книжку про Субкоманданте Маркоса. Настільки це сподобалось, що захотів поїхати у Мексику до цих сапатистів. Так що частково це вийшло завдяки Юрію Луценку, який потім свої погляди змінив, але вплинув на мою долю.
— А Ви до цих пір маєте ліві погляди?
— Знаєте, донедавна і Сергій Жадан казав, що має ліві політичні погляди, але таке враження, що він почав це приховувати. Я досі не буду цього приховувати. Але це не є радянські погляди, і ніколи не були. Просто я з бідної сім’ї, з бідного регіону, з бідної країни. Я не можу сказати, що мене це не турбує, коли одні люди мають мільйони або мільярди у той час, коли інші бідують. Мене це завжди турбувало. Хоча сам зараз вже не можу сказати, що я бідний, але все ще думаю про інших людей.
— Як, по-вашому, який період переживає зараз українська література – піднесення чи занепаду?
Курков: — Не занепад, а велика пауза була, коли українська література повністю втратила ринок. У дев’яносто першому всі різко забули українську радянські літературу і нічим було її замінити, бо були одиниці, які писали, і мало писали. Це був Неборак, Андрухович, Забужко, Герасим’юк. Тоді це було достатньо, щоб вважати це літературою. З дев’яносто сьомого – восьмого року почалась, з моєї точки зору, нова хвиля зовсім пострадянської літератури. Якби був ринок, то вона би розвивалась швидше. Те, що з’явилося, пішло у європейському напрямку. Ця література була схожа на літературу шістдесят восьмого року у Франції. Секс, наркотики, рок-н-рол і життя без політики і соціальних проблем. Зараз література через два Майдани і військові події змінилась. І якби був ринок книжковий і національно-культурний простір, то вона б вибухнула всередині країни. Бо у нас неможливо зробити так, щоб влаштувати національну прем’єру книжки навіть найвідомішого письменника.
Задача культури, книжок – єднання країни. Але у нас культура не відіграє цю функцію через те, що плекалися регіональні інтереси і традиції. Регіоналізація країни була важливішою за інтеграцію.
Але, якщо порівнювати з російською сучасною літературою, то вона повернулась до традицій радянської літератури… У нас література залишилася незалежною. Письменники самі по собі без завдання держави представляють країну там, де їх видають.
Чапай: — Можу сказати, що зараз не найгірший період… Нашу літературу можна невигідно порівняти с польською. У них з дев’ятнадцятого століття була своя шляхта, а ми переважно працювали холопами у той час. Єдиний, хто потужно виріс з України, це Гоголь, який був поміщиком. І треба розуміти, чому російська чи польська літератури з дев’ятнадцятого століття мають оцю тяглість, якої ми майже не мали.
У нас був Шевченко, якому майже, по-своєму, пощастило виїхати до Петербурга і там зіткнутись з Шиллером. У селі ти цього не можеш. Ця історія про самородків в селі – це міфи, як правило…
Курков: — Хочу додати, що Радянський Союз, Радянська Україна працювали на Шевченківський міф, хоча, якби працювали на міф Сковороди, то це дало б більший поштовх і в радянський, і в пострадянський період. Сковорода для Радянської України не підходив, бо відмовився служити Катерині. Він вибирав, куди йти. Цей кріпак – нещасний геній, який так ніколи і не зміг стати вільним. Він став міфічним героєм, який одночасно був критерієм оцінки української літератури. Тобто, плач чи дорога.
— І останнє запитання. Літератури воно не стосується, але наразі актуальне. Що скажете про вибори?
Курков: — Я можу сказати, що за Зеленського категорично не буду голосувати. Як до потенційного президента у мене до нього ставлення, як до Януковича. Це інша форма пустоти. Єдине, що Янукович – це була пустота всередині голови, але фізична сила. А тут ми маємо справу з багатогранною пустотою. Хто буде наповнювати цю пляшку, яку виберуть, і чим, ніхто не знає.
Чапай: — Можна скільки завгодно ненавидіти кандидата що одного, що іншого, але мене турбує інше: знову починається ненависть до виборців і це набагато небезпечніше. Здавалось, країна вже опалена мовою ворожнечі. Ми вже мали «майданутих» проти «вати», тепер будемо мати «зебілів» проти «порохоботів».
Можна скільки завгодно не переносити хтось Зеленського, хтось Порошенка… Я особисто, не буду приховувати, обох, з різних причин. Бо Зеленський, можете писати, можете не писати, це проксі Коломойського. Це дуже очевидно. До Порошенка питання перше, чому він обіцяв продати «Рошен», а не продав… Але набагато небезпечніше, коли люди починають ненавидіти один одного. Здавалось, що ми повинні мати якусь вакцину проти цього, щоб не починати взаємну дегуманізацію, та знов те саме починаєм.
Записав Андрій БЕЙНИК.
Фото автора.