Серед історій, які розповідає «Музей Спротиву», є такі, що більше схожі на лайфхаки. От тільки для херсонців в окупації вони були не модним способом полегшити життя і роботу, а способом вижити та залишитися українцями. Ми вже розповідали про саморобні прапорці й «чисті» запасні телефони, які люди брали з собою, коли виходили на вулицю.
«Історію про те, як в окупації херсонці організували справжнє українське весілля у вишиванках під українським прапором, мені розказали друзі ще влітку 2022-го. Звісно, тоді треба було мовчати. Проте зараз, коли триває збір спогадів і артефактів для музею, який має зафіксувати феномен спротиву херсонців російській окупації, дуже захотілося її розказати. Ми знайшли героїв цієї історії й неймовірно вдячні пані Ірині, яка в деталях розказала, як все було, та ще й передала для майбутнього музею дуже цінний артефакт – свій власноруч зроблений весільний віночок. Оце й називається – від серця відірвати, бо це ж сімейна історія. Але також це наша спільна історія, всіх херсонців», – говорить Олена Афанасьєва, голова громадської організації Центр культурного розвитку «Тотем».
Для Музею Спротиву пані Ірина передала власноруч зроблений весільний вінок. Фото: Тотем
Насправді історія почалася задовго до окупації. У херсонців Ірини та Олега (прізвище не називаємо на прохання героїв історії – ред.) романтичний «період цукерок та квітів» тривав майже 10 років. І от нарешті пара вирішила офіційно оформити стосунки. Весілля планували на 2022 рік. Мріяли, що на початку літа, десь на березі річки відсвяткують своє весілля. Коли сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, і Херсон був окупований, здавалося б, весілля не на часі – чекали 10 років, можна ще почекати… Проте війна й окупація лише зміцнили почуття.
Рішення одружитися в окупації Ірина називає імпульсивним, хоча, скоріше, це був емоційний протест проти спроб відібрати наше життя. Якщо до війни в планах були традиційні весільні вбрання з білою довгою сукнею нареченої, то тепер своє весілля пара бачила лише в українських вишиванках. У мирному житті це дуже просте бажання, яке легко здійснити. Проте в окупації воно потягнуло за собою цілу низку подій, які Ірина називає «справжнім квестом».
Фото: особистий архів подружжя Ірини та Олега
«Від рішення оформити офіційно стосунки до дня реєстрації у нас було менше ніж 10 днів. Ми дізналися, що один РАЦС в Херсоні ще працює – той, що в районі річкового порту. Працює, звісно, підпільно. Працівниці РАЦСу відкривають двері лише по дзвінку й одразу закривають. Цей РАЦС розташований у типовому житловому будинку, тому окупанти туди й не зайшли – просто не могли запідозрити, що там є українська державна установа. РАЦС працював так непомітно, що вони нічого не запідозрили. Поки був Інтернет, у дівчат був доступ до української бази. Тож ми домовилися про реєстрацію шлюбу, але вже за тиждень до одруження мобільний зв’язок зник остаточно. Останній тиждень приготувань відбувався без зв’язку, практично наосліп…» – розказує Ірина.
Пара почала шукати вишиванки. Поки ще був зв’язок, обдзвонили друзів, знайомих. Їм порадили звернутися в Будинок культури текстильників, але там були лише дитячі костюми. Зрештою, знайомі підказали, що в районі ХБК, на вулиці Миру, є магазин, який працює і продає вишиванки, проте відкривають теж по дзвінку.
«Ми відчули себе партизанами: нам відкрили двері магазину, одразу за нами замкнули на замок, вікна щільно закриті (щоб жодної щілини), і ми потайки вибирали собі вишиванки… Ми підібрали сукню і чоловічу сорочку в тон, які б личили нам обом. До речі, це були наші перші в житті придбані вишиванки!»
Так само складно було й з обручками. Купити вже не було де, якимось дивом вдалося знайти майстра-ювеліра, який погодився зробити обручки.
«Ми зібрали вдома все наше старе золото, навіть старі золоті зубні коронки. Віддали майстру. А коли поїхали забирати, зв’язку вже не було, як його знайти? Добре, що знали, в якій багатоповерхівці мешкає майстер, а далі допомогли сусіди – ходили його гукали, знайшли…»
Фото: особистий архів подружжя Ірини та Олега
Весілля таки відбулося 2 червня 2022 року. Пара поклала вишиванки у торби (ходити у вишиванках по вулиці було занадто ризиковано). В РАЦСі їм надали кімнату, щоб перевдягнутися.
«Наші гості, а це четверо моїх колег, також вбралися у принесені вишиванки. І у нас була справжня українська церемонія – українською мовою, на фоні нашого прапора, у вишиванках, звучали українські пісні... От тільки вже зв’язку не було, тому нас реєстрували у рукописному журналі, але наше українське свідоцтво видали. Ми хотіли наприкінці випити шампанського, але працівниці РАГСу сказали, що це вже зайве, мовляв, давайте не привертати уваги… Проте на виході наші свідки таки обсипали нас рисом, монетками та цукерками – дуже хотілося, щоб наші традиції хоч трішечки перемогли російський терор і ту неволю. Потім ми поїхали, як і мріялося взимку, до Дніпра, на нашу набережну, й випили весільного шампанського. Весільного застілля не було, просто посиділи у кав’ярні. Але нам дуже пощастило, бо буквально за декілька днів цей РАЦС також перестав працювати», – згадує Ірина.
Зараз родина живе в Херсоні. Пані Ірина працює у соціальній сфері, тож роботи вистачає – насправді, її набагато більше, ніж хотілося б, і вона дуже складна. Треба допомагати херсонцям, травмованим окупацією і війною, треба мати внутрішню силу, проте ця сила є – і доказом тому є історія про справжнє українське весілля в окупації.
Валерія Гайова, Вгору