Сергій Миколайович Сорокунський і Сергій Сергійович Сорокунський, «Сапфір-Агро» з Музиківки за 10 км від ХерсонаCорокунські їхали з Херсона до Києва годин сім. Їнє господарство «Сапфір-Агро» в селі з музичною назвою Музиківка – на нашому правому березі, поблизу легендарної Чорнобаївки. Там недалеко Миколаївська траса, гайда на Кропивницький, а там уже й Київ.
От тільки в самій Музиківці неспокійно, обстріли, та й по трасі всі точки – гарячі, включно з Києвом. Тому кожна мандрівка – це помолитися, перехреститися, а там Бог збереже і його янголи.
А як увійшли Сергій Сергійович, син, і Сергій Миколайович, батько, – ніби знайомі ми з ними багато років, настільки автентичний образ фермера, землероба являє собою Миколайович. Наша людина, аграрій. Підкупає й зачаровує його простота і міць, селянська хазяйновитість і цільність. Власне, всі ці слова варто було б сказати наприкінці нашої бесіди, але саме вразило мене те, що ментальність і душа були з першого кроку, з першого слова, ну а те, що переді мною – справжній господар, було видно з напису на куртці Roberto Cavalli. Ну так, люди ми прості, але хазяйнуємо «Джон Дірами» й дешевого не носимо.
Сергій Сергійович – інший. Сучасний, з хорошою освітою і широким світоглядом, прогресивний менеджер і керівник-експериментатор. Мені здалося, що він уособлює перехідний тип від класичного сільського господарства до цифрового і багатопрофільного, але – життя покаже, чи я правий.
Утім, сам факт приїзду Сорокунських був подією неординарною – люди під самісіньким Херсоном готуються до посівної, господарюють, тримають громаду і думають про майбутнє. Під Херсоном, який обстрілюють щодня. Де всі очікують тільки одного – коли прийдуть наші й виженуть нечисть за межі країни.
– Музиківка все ще знаходиться поряд із лінією боєзіткнення. Багато кому складно навіть уявити, як працювати в таких умовах.
– Ворог зараз просто через річку, на іншому березі Дніпра. Стріляють по Херсону, і до Музиківки нашої долітає, – сказав Сергій Сергійович.
– Проте хто був в окупації, тому на фронті не страшно! – оптимістично зауважив батько. – В окупації, де ми чекали визволення, набагато страшніше. Тому що ти не належиш сам собі. Кожні п’ять хвилин може хтось приїхати. Не встиг негайно відкрити ворота – виб’ють. Не встиг відповісти, як треба – одразу тебе поклали обличчям у землю. На господарство орки вперше зайшли 5 березня: шість танків, два КамАЗи. Восьмеро наших людей узяли в заручники.
У саму Музиківку два місяці не пускали. 28 квітня повіз гуманітарку, ледве допустили в господарство. Дуже страшно було. Поїхав на поле – затримали. Дві доби тримали в підвалі в наручниках. Попитали, покатували. Слава Богу, що живий.
Тому зараз ми просто щасливі, що вільні. Я можу приїхати в Київ, подзвонити у свій любий український банк, в український «Агротек», у будь-яку українську компанію – замовити насіння, запчастини...
– Багато вітчизняних аграріїв просто не розуміють свого щастя.
– Саме так. Яке ж щастя в нас було до війни! Ми просто встали з колін останніми роками. Програма 5–7–9 працювала, компенсації на зрошувальне обладнання були. Якби не війна, ми б за два роки ввели 600 га нового зрошення! Нові труби, нові машини. Десять років не могли собі це дозволити, а коли змогли – війна все перебила. Проте ми все відновимо, – Сергій Миколайович ділився потаємним, із глибини
– Ми піонери зрошення в нашій громаді, це був дуже амбіційний проєкт, – додав Сергій Сергійович. – Близько 300 га вже запустили, наступні черги передбачали вийти на площу до 1000 га.
– А з чого ви взагалі починали хазяйнувати?
– 2011 року взяли перші 24 га, – пригадував Сергій Миколайович, – створили фермерське господарство і продовжили набирати землю. 200, 300, 400 га – і потихеньку пішло. Зараз уже обробляємо близько 2800 га. Перші комбайни придбали – херсонські «Славутичі», перші трактори – вітчизняні ХТЗ, «Слобожанець».
З часом зрозуміли, що ця техніка не відповідає сучасним стандартам якості обробітку. Почали придивлятися до сусідів. Добрий приятель мій казав: «Якщо хочеш бути фермером – товаришуй із фермерами. Хочеш бути депутатом – із депутатами водися. Хочеш бути мільйонером – товаришуй із мільйонерами».
Це хороша порада. Я почав придивлятися до товаришів та колег, як вони працюють. Дивлюся – John Deere в них, точний висів, елітне насіння. Тоді ми взяли кредити й також купили техніку John Deere – трактори, сівалки, обприскувачі. Почали працювати згідно з новими технологіями.
– Коли техніка сучасна, впроваджувати новітні технології значно простіше. По-перше, вона не ламається. По-друге, трактористу не потрібно туди заглядати. Якщо зрідка треба щось зробити, приїжджають сервісні інженери та роблять, – пояснив Сергій Сергійович.
– Далі зрозуміли, що треба робити зрошення, – продовжив Сергій Миколайович. – Кожен рік училися чогось нового, шукати помилки. Так і навчилися працювати, постійно зростаючи. Я впевнений, що якщо людині зі старту дати найкращу техніку, вона нічого не зробить. До всього треба прийти, навчитися нюансів технології.
– Так, у вас на півдні без зрошення взагалі нема чого робити… А хто вчителі? Є в західній науці практика «фермери вчать фермерів». Проте ж це не завжди працює з високими технологіями.
– Дуже хороших учителів ми зустріли в нашому Херсонському аграрному університеті. Я взяв ваучер, вивчився там на агронома. Сергій також пішов в аграрний, закінчив його, захистив дисертацію по пшениці. До того ж ми дуже дружимо з нашим Інститутом зрошувального землеробства. Якщо потрібно подивитися на результати наукових досліджень, то ми їдемо в підприємство UKRAVIT.
– Тобто ви обидва агрономи? Однак же ви керівники, маєте вказувати агрономам.
– Так ми й робимо. Проте навіть якщо агроном вибирає, наприклад, насіння, ми самі на нього спочатку подивимося – рахуємо уражені насінини, нерозвинуті. Навіть у топових брендів буває проблемне насіння.
Так, це відоме протиріччя нашого часу. З одного боку, як менеджер, ти повинен делегувати повноваження, а не робити все самотужки. З іншого – неможливо поставити правильно завдання підлеглим, якщо не володієш предметом в усіх тонкощах.
– Якої врожайності ви досягли в різних культурах?
– Пшениця – 50–60 ц/га. Озимий ячмінь – 70 ц/га, ярий – 40 ц/га.
Перші роки, звісно, були гірші результати. Проте з сучасними технологіями та зрошенням результати істотно покращуються.
– Є баштанні культури?
– Кілька років тому пробували вирощувати гарбуз на насіння. 1 кг тоді коштував $3,5. З 200 га ми отримували 40 т. Є професійна сушарка, спеціалізовані комбайни. Гарбуз – чудовий попередник для зернових культур. Тому ми ще й для сівозміни тримали зазвичай 200–300 га. Проте потім ціна відчутно впала, і ми відмовилися від культури.
– Типова ситуація для сільського господарства! Воно у високотехнологічному форматі в усьому світі, як на мене, існує тільки років 20. До цього всі користувалися відомою приказкою про сільське господарство як найнадійніший спосіб збанкрутувати. Ціни всі ці роки так скакали! Я, наприклад, прогнозую, що кукурудза цьогоріч буде коштувати $400. Проте ж водночас пам’ятаю, як за неї давали $60.
– А пшениця була й по $50! – підтримав Сергій Миколайович.
– Однак ми все це пережили. Не думаю, що ціна на продовольство хоч колись стабілізується, бо ми критично залежимо від природи. Як змінився ваш збут продукції порівняно з довоєнним часом?
– До війни логістика була безпроблемна. Пшениця коштувала 10 тис. грн, а відвезти її на Миколаїв – 200 грн. А зараз ціна $200, а логістика в Одесу обходиться в 1000 грн. Тобто на одній тонні недоотримуємо близько $200. Соняшник був $1000, а зараз – 400. Проте будемо намагатися все обробити й засіяти. Хоча й складно – наприклад, уночі в нас не можна працювати.
– З чим ідете в сезон? Що сіятимете? Багато хто відмовляється від кукурудзи.
– Посіяли озимини 700 га, зараз 100 га ячменю ярого сіятимемо. Якщо буде волога, посіємо соняшник на 700 га. А все інше – пар, готуватимемо на осінь під пшеницю та ріпак. Якщо дадуть воду, почнемо монтувати зрошувальне обладнання. Цього року запустити його не встигнемо, адже орки підірвали греблі на каналах. Наступного року, сподіваюся, запустимо.
– Я бачив на мапах, що у вашому районі страшенна забрудненість мінами та снарядами, що не розірвалися.
– Ми були в міністра нещодавно з цього приводу. Головні зусилля держави з розмінування будуть сконцентровані насамперед у Миколаївській та Харківській областях. Тільки після цього настане черга Херсонської. Адже в нас досі йдуть бойові дії. Проте до знайомих у сусідньому районі заїхали бригади спеціалістів. Багато де роботи вже ведуться.
– Це платний сервіс? Не зовсім зрозуміло...
– Безплатне розмінування існує, – пояснив Сергій Сергійович. – Заявки на нього активно приймаються, і ми їх також подали. Проте строки для нашого регіону виставляють – рік-два. Процедура довготривала. Якщо підприємство хоче робити це швидше, то міністерство розробляє зараз програму із заохочення міжнародних партнерів. Програма компенсації за розмінування також тільки розробляється. «Укроборонсервіс» буде робити це першим, на законних підставах, видавати документи.
– А хто у вас директор на підприємстві: батько чи син?
– Директор, тобто голова фермерського господарства, у нас мама, Світлана Леонідівна.
– І ви залишили її на господарстві! Я знаю, що у вас є тваринництво. Як воно поживає?
– У нас вівці – гісари, курдючні, м’ясні. Для свого ресторану тримали. Гади, звісно, повиїдали баранчиків, коли зайшли на територію. Зараз нічого не ріжемо, не здаємо, тримаємо до перемоги.
З великої рогатої є унікальна, давня і дуже рідкісна сіра степова порода. Брали її в Асканії-Нова в дослідному господарстві. Починали з 15 корів, зараз дійшли до 60 голів. Поки що не реалізовували. Будемо нарощувати стадо. Годувати є чим, засіяли люцерну, жито.
– Ресторан, я так розумію, це ідея молоді?
– Так, це ж мистецький бізнес. Сергій якось запропонував: «Давай я буду ресторан робити».
– Мені тоді було 18 років, – усміхнувся Сергій Сергійович. – У ліцеї, в 11 класі, писав дипломну на тему ресторанного бізнесу. Це мене захопило, захотілося самому спробувати. Відкривали комплекс із нуля, на базі старих казарм. Так 2013 року з’явився Barin. Батьки дали капітал на ремонт, а команда на старті складалася тільки з трьох людей.
Методом спроб та помилок почали просуватися. Спочатку зробили сучасну кухню, наступного року – банкетний зал. Далі терасу. Ми знаходимося фактично в спальному районі, тому це ресторан для святкувань, банкетів, весіль. Планували розвиватися й далі, навіть нові заклади задумали. Проте війна поклала край. Тому ресторан поки що чекає перемоги.
– У вас є рослинництво, тваринництво, кормозаготівля, ресторанний бізнес, ви займаєтеся розвитком громади, опікуєтеся «швидкою допомогою». Що вас надихає?
– Мене надихає, коли видно результати праці, – відповів Сергій Сергійович.
– Як я вас розумію! Я починав учителем у школі в свої 22 роки і швидко звідти втік. Бо результат праці ти побачиш у кращому випадку через 10 років.
– З іншого боку, коли робиш добрі справи, ти не очікуєш на подяку, – мудро зауважив Сергій Миколайович. – Зробив і забув. Не чекаєш нічого. От ми забійний цех для села зробили, допомогли підприємцю. Клуб подарували селу, поставили ворота на церкву... Ансамбль «Музичанка» фінансується нашим підприємством. Такі справи надихають!
– Як вам спало на думку подарувати громаді клуб?
– Коли розпався радгосп, будівлю контори хотів викупити підприємець для демонтажу і дальшого продажу плит і цегли. Посеред села залишилися б руїни. Я поїхав до ліквідаторів і сам викупив об’єкт. Відремонтували дах, вставили вікна, так і зробили клуб.
– Чому ви назвали підприємство іменем коштовного каменю? Для агровиробництва це незвично.
– Тому, що наше підприємство дорогоцінне! – і при цьому Сергій Миколайович не дуже й пожартував. Справді, для аграрія справа його життя – найвища цінність. Я б сам, якби мав агропідприємство, назвав би його «Діамант». – Нас пограбували лише на 16 млн грн. До речі, навіть алкотестер украли. Антени повідламували з тракторів. Дизпаливо, яке вони злили, сусіду продали. І я сьогодні питаю: навіщо ж ти купував украдене в мене?
Можу пояснити. Люди діляться на три категорії. Перша – це ті, хто все створює. Друга – ті, хто краде створене. І третя – ті, хто скуповує крадене. Багато кому було вигідно, щоб людина виїхала і не повернулася. А конкурент дихає в потилицю, заходить на покинуту землю та техніку.
– На території Музиківської громади, де ви працюєте, багато підприємств?
– Була птахофабрика Бахматюка, навряд вона скоро відновиться. Крім нас є ще два агропідприємства, що обробляли десь по 1000 га кожен. Вони зараз не працюють. А ми, наперекір війні, заплатили всі податки, до 5 млн грн! Тільки прямих податків більше мільйона. Якщо обробимо зараз землю, станемо тими, хто формує левову частку бюджету. Проте, звісно, чекаємо й від громади підтримки.
– Яка ж може бути підтримка від громади? Громади зазвичай чекають на підтримку агрофірм…
– Нам потрібна допомога в розвитку зрошення. Допомога із землею, з її консолідацією. З кожним пайовиком треба домовлятися, щоб ту саму зрошувальну техніку поставити. А від цього залежить, скільки ми зберемо врожаю і як заплатимо податки.
– Чим узагалі має жити громада? Адже люди, обрані в керівництво, фактично повинні бути підприємцями, що створюють проєкти для наповнення бюджету.
– Для цього потрібно, щоб у громаду приїжджали люди, а не тікали звідти. Мене дуже вражають звіти нашої Музиківської громади, де вказано, що людей помирає більше, ніж народжується. Це сумно, оскільки потенціал у нашої громади дуже потужний. Вона знаходиться близько до Херсона, всього 10 км. Велика кількість землі сільгосппризначення – понад 10 тис. га. Бюджет, який був до війни, – один із найбільших в Україні, мабуть. На 3 тис. населення – 54 млн грн.
Потенціал для розвитку великий, але треба його реалізовувати. Як? Створювати робочі місця.
– А також будувати котеджні містечка, установи культури... На Заході я часто бачив, як громада створює майданчик, заливає бетоном, підводить комунікації. І запрошує бізнес із міста, пропонуючи свою робочу силу. А потім завод обростає екосистемою: готель, ресторан, перукарня тощо. Все починає працювати в комплексі. А у нас громада часто ходить і просить. Якось би нам ініціативу розбудити.
– Для цього потрібна співпраця бізнесу з громадою та розуміння наслідків будь-яких дій, – зауважив Сергій Миколайович.
– Ви згадували зустріч у міністра. Допомогу вам обіцяли?
– Нічого не обіцяли. Проте ми й самі можемо все купити. Треба тільки працювати. Чим більше засіємо зараз землі, тим краще буде результат. У громаді 10 тис. га, якщо їх обробити та засіяти, то це буде врожай! І це дасть кошти всій громаді. Адже труд аграрія запускає весь бізнес.
– А що вам зараз потрібно найбільше?
– Здоров’я, щоб працювати. Я згадую один рік, який здавався дуже невдалим – соняшник не вродив, показав тільки 4 ц/га. Ми думали, не подужаємо. Проте тут ціна допомогла – у два рази виросла, до $1000! І все стало добре.
– Дай нам Боже перемоги, а решту ми подолаємо!
Це не остання моя зустріч з Сорокунськими, я вірю в це. Люди, які підтримують громаду і розвивають рослинництво на зрошенні, точне землеробство, плекають сіру степову українську породу, створюють мистецькі ресторанні бізнеси – і все це, коли над головами літають снаряди й ракети, – заслуговують на повагу і шану суспільства. Я неодмінно напишу про їх директора Світлану Леонідівну і про унікальних корів, про те, як вдалося зберегти колектив із 50 працівників (усі живі й здорові), як це їм вдається, коли опора лише одна – власний непоборний дух і любов до своєї землі.
На Лівобережжі ще будуть бойові дії та ще буде гаряче.
Однак батько й син не чекають на повну безпеку і повне припинення боїв, бо не чекає земля і не чекає господарство.
Їх ніколи не перемогти. Це вільні люди вільної України.
Щасливі, бо вільні.
Розмову вів Юрій Гончаренко
UA UA.NEWS
А як увійшли Сергій Сергійович, син, і Сергій Миколайович, батько, – ніби знайомі ми з ними багато років, настільки автентичний образ фермера, землероба являє собою Миколайович. Наша людина, аграрій. Підкупає й зачаровує його простота і міць, селянська хазяйновитість і цільність. Власне, всі ці слова варто було б сказати наприкінці нашої бесіди, але саме вразило мене те, що ментальність і душа були з першого кроку, з першого слова, ну а те, що переді мною – справжній господар, було видно з напису на куртці Roberto Cavalli. Ну так, люди ми прості, але хазяйнуємо «Джон Дірами» й дешевого не носимо.
Сергій Сергійович – інший. Сучасний, з хорошою освітою і широким світоглядом, прогресивний менеджер і керівник-експериментатор. Мені здалося, що він уособлює перехідний тип від класичного сільського господарства до цифрового і багатопрофільного, але – життя покаже, чи я правий.
Утім, сам факт приїзду Сорокунських був подією неординарною – люди під самісіньким Херсоном готуються до посівної, господарюють, тримають громаду і думають про майбутнє. Під Херсоном, який обстрілюють щодня. Де всі очікують тільки одного – коли прийдуть наші й виженуть нечисть за межі країни.
Щасливі, що вільні
– Музиківка все ще знаходиться поряд із лінією боєзіткнення. Багато кому складно навіть уявити, як працювати в таких умовах.
– Ворог зараз просто через річку, на іншому березі Дніпра. Стріляють по Херсону, і до Музиківки нашої долітає, – сказав Сергій Сергійович.
– Проте хто був в окупації, тому на фронті не страшно! – оптимістично зауважив батько. – В окупації, де ми чекали визволення, набагато страшніше. Тому що ти не належиш сам собі. Кожні п’ять хвилин може хтось приїхати. Не встиг негайно відкрити ворота – виб’ють. Не встиг відповісти, як треба – одразу тебе поклали обличчям у землю. На господарство орки вперше зайшли 5 березня: шість танків, два КамАЗи. Восьмеро наших людей узяли в заручники.
У саму Музиківку два місяці не пускали. 28 квітня повіз гуманітарку, ледве допустили в господарство. Дуже страшно було. Поїхав на поле – затримали. Дві доби тримали в підвалі в наручниках. Попитали, покатували. Слава Богу, що живий.
Тому зараз ми просто щасливі, що вільні. Я можу приїхати в Київ, подзвонити у свій любий український банк, в український «Агротек», у будь-яку українську компанію – замовити насіння, запчастини...
– Багато вітчизняних аграріїв просто не розуміють свого щастя.
– Саме так. Яке ж щастя в нас було до війни! Ми просто встали з колін останніми роками. Програма 5–7–9 працювала, компенсації на зрошувальне обладнання були. Якби не війна, ми б за два роки ввели 600 га нового зрошення! Нові труби, нові машини. Десять років не могли собі це дозволити, а коли змогли – війна все перебила. Проте ми все відновимо, – Сергій Миколайович ділився потаємним, із глибини
– Ми піонери зрошення в нашій громаді, це був дуже амбіційний проєкт, – додав Сергій Сергійович. – Близько 300 га вже запустили, наступні черги передбачали вийти на площу до 1000 га.
– А з чого ви взагалі починали хазяйнувати?
– 2011 року взяли перші 24 га, – пригадував Сергій Миколайович, – створили фермерське господарство і продовжили набирати землю. 200, 300, 400 га – і потихеньку пішло. Зараз уже обробляємо близько 2800 га. Перші комбайни придбали – херсонські «Славутичі», перші трактори – вітчизняні ХТЗ, «Слобожанець».
З часом зрозуміли, що ця техніка не відповідає сучасним стандартам якості обробітку. Почали придивлятися до сусідів. Добрий приятель мій казав: «Якщо хочеш бути фермером – товаришуй із фермерами. Хочеш бути депутатом – із депутатами водися. Хочеш бути мільйонером – товаришуй із мільйонерами».
Це хороша порада. Я почав придивлятися до товаришів та колег, як вони працюють. Дивлюся – John Deere в них, точний висів, елітне насіння. Тоді ми взяли кредити й також купили техніку John Deere – трактори, сівалки, обприскувачі. Почали працювати згідно з новими технологіями.
– Коли техніка сучасна, впроваджувати новітні технології значно простіше. По-перше, вона не ламається. По-друге, трактористу не потрібно туди заглядати. Якщо зрідка треба щось зробити, приїжджають сервісні інженери та роблять, – пояснив Сергій Сергійович.
– Далі зрозуміли, що треба робити зрошення, – продовжив Сергій Миколайович. – Кожен рік училися чогось нового, шукати помилки. Так і навчилися працювати, постійно зростаючи. Я впевнений, що якщо людині зі старту дати найкращу техніку, вона нічого не зробить. До всього треба прийти, навчитися нюансів технології.
– Так, у вас на півдні без зрошення взагалі нема чого робити… А хто вчителі? Є в західній науці практика «фермери вчать фермерів». Проте ж це не завжди працює з високими технологіями.
– Дуже хороших учителів ми зустріли в нашому Херсонському аграрному університеті. Я взяв ваучер, вивчився там на агронома. Сергій також пішов в аграрний, закінчив його, захистив дисертацію по пшениці. До того ж ми дуже дружимо з нашим Інститутом зрошувального землеробства. Якщо потрібно подивитися на результати наукових досліджень, то ми їдемо в підприємство UKRAVIT.
– Тобто ви обидва агрономи? Однак же ви керівники, маєте вказувати агрономам.
– Так ми й робимо. Проте навіть якщо агроном вибирає, наприклад, насіння, ми самі на нього спочатку подивимося – рахуємо уражені насінини, нерозвинуті. Навіть у топових брендів буває проблемне насіння.
Так, це відоме протиріччя нашого часу. З одного боку, як менеджер, ти повинен делегувати повноваження, а не робити все самотужки. З іншого – неможливо поставити правильно завдання підлеглим, якщо не володієш предметом в усіх тонкощах.
– Якої врожайності ви досягли в різних культурах?
– Пшениця – 50–60 ц/га. Озимий ячмінь – 70 ц/га, ярий – 40 ц/га.
Перші роки, звісно, були гірші результати. Проте з сучасними технологіями та зрошенням результати істотно покращуються.
– Є баштанні культури?
– Кілька років тому пробували вирощувати гарбуз на насіння. 1 кг тоді коштував $3,5. З 200 га ми отримували 40 т. Є професійна сушарка, спеціалізовані комбайни. Гарбуз – чудовий попередник для зернових культур. Тому ми ще й для сівозміни тримали зазвичай 200–300 га. Проте потім ціна відчутно впала, і ми відмовилися від культури.
– Типова ситуація для сільського господарства! Воно у високотехнологічному форматі в усьому світі, як на мене, існує тільки років 20. До цього всі користувалися відомою приказкою про сільське господарство як найнадійніший спосіб збанкрутувати. Ціни всі ці роки так скакали! Я, наприклад, прогнозую, що кукурудза цьогоріч буде коштувати $400. Проте ж водночас пам’ятаю, як за неї давали $60.
– А пшениця була й по $50! – підтримав Сергій Миколайович.
– Однак ми все це пережили. Не думаю, що ціна на продовольство хоч колись стабілізується, бо ми критично залежимо від природи. Як змінився ваш збут продукції порівняно з довоєнним часом?
– До війни логістика була безпроблемна. Пшениця коштувала 10 тис. грн, а відвезти її на Миколаїв – 200 грн. А зараз ціна $200, а логістика в Одесу обходиться в 1000 грн. Тобто на одній тонні недоотримуємо близько $200. Соняшник був $1000, а зараз – 400. Проте будемо намагатися все обробити й засіяти. Хоча й складно – наприклад, уночі в нас не можна працювати.
– З чим ідете в сезон? Що сіятимете? Багато хто відмовляється від кукурудзи.
– Посіяли озимини 700 га, зараз 100 га ячменю ярого сіятимемо. Якщо буде волога, посіємо соняшник на 700 га. А все інше – пар, готуватимемо на осінь під пшеницю та ріпак. Якщо дадуть воду, почнемо монтувати зрошувальне обладнання. Цього року запустити його не встигнемо, адже орки підірвали греблі на каналах. Наступного року, сподіваюся, запустимо.
– Я бачив на мапах, що у вашому районі страшенна забрудненість мінами та снарядами, що не розірвалися.
– Ми були в міністра нещодавно з цього приводу. Головні зусилля держави з розмінування будуть сконцентровані насамперед у Миколаївській та Харківській областях. Тільки після цього настане черга Херсонської. Адже в нас досі йдуть бойові дії. Проте до знайомих у сусідньому районі заїхали бригади спеціалістів. Багато де роботи вже ведуться.
– Це платний сервіс? Не зовсім зрозуміло...
– Безплатне розмінування існує, – пояснив Сергій Сергійович. – Заявки на нього активно приймаються, і ми їх також подали. Проте строки для нашого регіону виставляють – рік-два. Процедура довготривала. Якщо підприємство хоче робити це швидше, то міністерство розробляє зараз програму із заохочення міжнародних партнерів. Програма компенсації за розмінування також тільки розробляється. «Укроборонсервіс» буде робити це першим, на законних підставах, видавати документи.
Як подарувати клуб
– А хто у вас директор на підприємстві: батько чи син?
– Директор, тобто голова фермерського господарства, у нас мама, Світлана Леонідівна.
– І ви залишили її на господарстві! Я знаю, що у вас є тваринництво. Як воно поживає?
– У нас вівці – гісари, курдючні, м’ясні. Для свого ресторану тримали. Гади, звісно, повиїдали баранчиків, коли зайшли на територію. Зараз нічого не ріжемо, не здаємо, тримаємо до перемоги.
З великої рогатої є унікальна, давня і дуже рідкісна сіра степова порода. Брали її в Асканії-Нова в дослідному господарстві. Починали з 15 корів, зараз дійшли до 60 голів. Поки що не реалізовували. Будемо нарощувати стадо. Годувати є чим, засіяли люцерну, жито.
– Ресторан, я так розумію, це ідея молоді?
– Так, це ж мистецький бізнес. Сергій якось запропонував: «Давай я буду ресторан робити».
– Мені тоді було 18 років, – усміхнувся Сергій Сергійович. – У ліцеї, в 11 класі, писав дипломну на тему ресторанного бізнесу. Це мене захопило, захотілося самому спробувати. Відкривали комплекс із нуля, на базі старих казарм. Так 2013 року з’явився Barin. Батьки дали капітал на ремонт, а команда на старті складалася тільки з трьох людей.
Методом спроб та помилок почали просуватися. Спочатку зробили сучасну кухню, наступного року – банкетний зал. Далі терасу. Ми знаходимося фактично в спальному районі, тому це ресторан для святкувань, банкетів, весіль. Планували розвиватися й далі, навіть нові заклади задумали. Проте війна поклала край. Тому ресторан поки що чекає перемоги.
– У вас є рослинництво, тваринництво, кормозаготівля, ресторанний бізнес, ви займаєтеся розвитком громади, опікуєтеся «швидкою допомогою». Що вас надихає?
– Мене надихає, коли видно результати праці, – відповів Сергій Сергійович.
– Як я вас розумію! Я починав учителем у школі в свої 22 роки і швидко звідти втік. Бо результат праці ти побачиш у кращому випадку через 10 років.
– З іншого боку, коли робиш добрі справи, ти не очікуєш на подяку, – мудро зауважив Сергій Миколайович. – Зробив і забув. Не чекаєш нічого. От ми забійний цех для села зробили, допомогли підприємцю. Клуб подарували селу, поставили ворота на церкву... Ансамбль «Музичанка» фінансується нашим підприємством. Такі справи надихають!
– Як вам спало на думку подарувати громаді клуб?
– Коли розпався радгосп, будівлю контори хотів викупити підприємець для демонтажу і дальшого продажу плит і цегли. Посеред села залишилися б руїни. Я поїхав до ліквідаторів і сам викупив об’єкт. Відремонтували дах, вставили вікна, так і зробили клуб.
– Чому ви назвали підприємство іменем коштовного каменю? Для агровиробництва це незвично.
– Тому, що наше підприємство дорогоцінне! – і при цьому Сергій Миколайович не дуже й пожартував. Справді, для аграрія справа його життя – найвища цінність. Я б сам, якби мав агропідприємство, назвав би його «Діамант». – Нас пограбували лише на 16 млн грн. До речі, навіть алкотестер украли. Антени повідламували з тракторів. Дизпаливо, яке вони злили, сусіду продали. І я сьогодні питаю: навіщо ж ти купував украдене в мене?
Можу пояснити. Люди діляться на три категорії. Перша – це ті, хто все створює. Друга – ті, хто краде створене. І третя – ті, хто скуповує крадене. Багато кому було вигідно, щоб людина виїхала і не повернулася. А конкурент дихає в потилицю, заходить на покинуту землю та техніку.
Труд аграрія запускає весь бізнес
– На території Музиківської громади, де ви працюєте, багато підприємств?
– Була птахофабрика Бахматюка, навряд вона скоро відновиться. Крім нас є ще два агропідприємства, що обробляли десь по 1000 га кожен. Вони зараз не працюють. А ми, наперекір війні, заплатили всі податки, до 5 млн грн! Тільки прямих податків більше мільйона. Якщо обробимо зараз землю, станемо тими, хто формує левову частку бюджету. Проте, звісно, чекаємо й від громади підтримки.
– Яка ж може бути підтримка від громади? Громади зазвичай чекають на підтримку агрофірм…
– Нам потрібна допомога в розвитку зрошення. Допомога із землею, з її консолідацією. З кожним пайовиком треба домовлятися, щоб ту саму зрошувальну техніку поставити. А від цього залежить, скільки ми зберемо врожаю і як заплатимо податки.
– Чим узагалі має жити громада? Адже люди, обрані в керівництво, фактично повинні бути підприємцями, що створюють проєкти для наповнення бюджету.
– Для цього потрібно, щоб у громаду приїжджали люди, а не тікали звідти. Мене дуже вражають звіти нашої Музиківської громади, де вказано, що людей помирає більше, ніж народжується. Це сумно, оскільки потенціал у нашої громади дуже потужний. Вона знаходиться близько до Херсона, всього 10 км. Велика кількість землі сільгосппризначення – понад 10 тис. га. Бюджет, який був до війни, – один із найбільших в Україні, мабуть. На 3 тис. населення – 54 млн грн.
Потенціал для розвитку великий, але треба його реалізовувати. Як? Створювати робочі місця.
– А також будувати котеджні містечка, установи культури... На Заході я часто бачив, як громада створює майданчик, заливає бетоном, підводить комунікації. І запрошує бізнес із міста, пропонуючи свою робочу силу. А потім завод обростає екосистемою: готель, ресторан, перукарня тощо. Все починає працювати в комплексі. А у нас громада часто ходить і просить. Якось би нам ініціативу розбудити.
– Для цього потрібна співпраця бізнесу з громадою та розуміння наслідків будь-яких дій, – зауважив Сергій Миколайович.
– Ви згадували зустріч у міністра. Допомогу вам обіцяли?
– Нічого не обіцяли. Проте ми й самі можемо все купити. Треба тільки працювати. Чим більше засіємо зараз землі, тим краще буде результат. У громаді 10 тис. га, якщо їх обробити та засіяти, то це буде врожай! І це дасть кошти всій громаді. Адже труд аграрія запускає весь бізнес.
– А що вам зараз потрібно найбільше?
– Здоров’я, щоб працювати. Я згадую один рік, який здавався дуже невдалим – соняшник не вродив, показав тільки 4 ц/га. Ми думали, не подужаємо. Проте тут ціна допомогла – у два рази виросла, до $1000! І все стало добре.
– Дай нам Боже перемоги, а решту ми подолаємо!
Це не остання моя зустріч з Сорокунськими, я вірю в це. Люди, які підтримують громаду і розвивають рослинництво на зрошенні, точне землеробство, плекають сіру степову українську породу, створюють мистецькі ресторанні бізнеси – і все це, коли над головами літають снаряди й ракети, – заслуговують на повагу і шану суспільства. Я неодмінно напишу про їх директора Світлану Леонідівну і про унікальних корів, про те, як вдалося зберегти колектив із 50 працівників (усі живі й здорові), як це їм вдається, коли опора лише одна – власний непоборний дух і любов до своєї землі.
На Лівобережжі ще будуть бойові дії та ще буде гаряче.
Однак батько й син не чекають на повну безпеку і повне припинення боїв, бо не чекає земля і не чекає господарство.
Їх ніколи не перемогти. Це вільні люди вільної України.
Щасливі, бо вільні.
Розмову вів Юрій Гончаренко
UA UA.NEWS